Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

можна собі уявити, який ажіотаж знявся ще задовго до дня «ікс». Першим подзвонив до штабу начальник автоінспекції:

— За станом на восьму нуль-нуль жодної з украдених напередодні машин ще не виявлено.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Генерал. — Це означає, що злочинці виведуть їх зі схованок безпосередньо перед початком акції. Звичайно ж, зі зміненими номерами. А до речі, щодо номерів. Ви вже перевірили платні автостоянки?

— Завершуємо. Але тут така ситуація…

— Кажіть, не мніться. Ви ж не сватаєтесь, а доповідаєте.

— На даний момент виявлено стільки вкрадених номерів, що вистачить для автомобільного батальйону за штатним розкладом воєнного часу.

— Про це поговоримо завтра. А зараз працюйте згідно з планом перехоплення.

Ледь владнали цю проблему, об’явився начальник охорони універмагу.

— Товаришу генерал, доки те та се, можна на годинку пару наших міліціонерів узяти?

— Та хоч усіх беріть, все одно вони нам до вечора не потрібні.

— Спасибі велике. Бо тут прийшов товариш із відділу килимів, начальство здогадалося чеки на дефіцит заздалегідь у дворі виписувати. А то потім ці цигани з молдаванами нам тут смертовбивство влаштують. І ще, чого доброго, вітрини повиносять. А так ми поставимо наших хлопців, аби ніхто не пхався поза чергою…

— Чоловіче добрий! — не витримав Генерал. — Можеш сам там ставати чи лягати, тільки не мороч нам голову зі своїми проблемами. Знайшов — де й знайшов — коли. У тебе пару мільйонів можуть з-під носа вкрасти, а ти тут із своїми килимками. От уже точно хтось сказав: застав дурня Богу молитися, так він усім лоби порозбиває.

Начальник охорони натяк зрозумів, бо зник тої ж миті і пару годин нас не тривожив. Ми, в свою чергу, влаштувалися, якомога зручніше і приготувалися до довгого чекання. Рівно о десятій від торгівельних залів почулися дикі звуки, так наче зграя вовків переслідує чималий табун коней, на додачу в умовах гірської місцевості. Насправді ж це радянський народ, задерши штани, мчав до прилавків з омріяним дефіцитом. Полковник глянув на Генерала:

— Боюсь, що однієї інкасаторської машини на сьогоднішній виторг не вистачить. Доведеться викликати щонайменше дві. У нас прорахований цей варіант?

— Дозволю собі нагадати, товаришу полковник, що у нас прораховані всі варіанти. Навіть якщо ці гади вкрадуть у Жулянах пасажирський літак і сядуть на площі Перемоги.

Від автора:

Пригадується, ми з Олексою весело посміялися тоді, уявивши, як аерофлотівський «кукурузник» підрулює до універмагу, а тролейбуси й легкові сахаються від нього на всі боки. Проте коли наприкінці восьмидесятих німецький шмаркач Матіус Руст посадив свою авієточку на Красній площі в Москві, ця картина чомусь не видалася смішною.

Олекса Сирота:

Не сказав би, що нас так уже сильно відволікали. Особливо зранку. Народ курив, розповідав анекдоти, хтось навіть наважився перекуняти. Я віднайшов директорські запаси розчинної кави і нахабно скористався. Сам напивсь і бажаючих пригостив. Хтось навіть порадив понишпорити в пошуках коньяку, але Генерал одразу обірвав усю цю партизанщину:

— Не лізьте поперед батька в пекло, товариші офіцери, якщо все пройде як слід, директор універмагу ящиком коньяку не обійдеться. Я сам прослідкую, щоб він не жлобився. І щодо випивки, і щодо закусі. Головне для нас — зараз гав не ловити.

Невдовзі після десятої знову приплентався начальник охорони універмагу — сумний-невеселий, мов той конотопський сотник Забрьоха.

— Доки тут дехто готується ловити бандитів, які ще невідомо де і невідомо, чи взагалі… Одне слово — натягли всіх, як дембелі вокзальних курв. А головне, без єдиного пострілу. І що характерно — люди не просто віддали їм гроші, а ще й просили взяти!

— А можна конкретніше?

— Куди вже конкретніше, товаришу генерал. Пам’ятаєте, я пару годин тому запитував стосовно двох міліціонерів, аби навести порядок в черзі за чеками на килими…

— Пам’ятаю. Але до чого тут дембелі з курвами?

— А до того, що я думав — це все наше начальство розпоряджається. А з’ясувалося — аферисти! Дев’яносто дев’ятої проби. Заїхали перед восьмою у двір на мікроавтобусі з бази, котра нас обслуговує. Водій, двоє хлопців у наших халатах і, відповідно, баришня, зодягнена як продавщиця. Винесли стола, стільця, касу, щоправда, не електричну, а ручну. Але на кожному чеку, як годиться, крім суми, вибито «Україна» і «спасибі за покупку». Потім повісили на борту машини два килими, один менший, за сто п’ятдесят, а другий більший — за триста. І почали виписувати чеки та приймати гроші. Мовляв, аби потім не було штовханини у відділі.

— Ну то й що? Нормально придумали. Ти ж сам казав, що оті твої цигани з молдаванами — то дике плем’я, котрому вітрини повибивати — раз плюнути.

— Так у тому то й справа, товаришу генерал, що все це липа. Точніше, не все. Машина наша, каса наша, печатка теж. Плюс чеки. От тільки люди не наші. Півтори години продавали, виходить, самі папірці замість килимів. Грошей, кажуть, накидали цілий ящик з-під телевізора. Потім сказали,