Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

що все, кінець фільму, товар закінчився. Завантажили своє хазяйство в «рафік» і здиміли. Публіка о десятій бігом до відділу. А там замість килимів — дуля з маком. Які, питають, чеки? Звідки ви їх узяли? І хто вам сказав, що це наші продавці, коли ми такого ніколи не робимо.

— Тепер зрозуміло, хто тут за дембелів, а хто за курв, — втішився Генерал. — Співчуваю, але нічого зробити не можу. Дзвони в ОБХСС. То по їхній лінії.

— Уже дзвонив. Нікого немає. Жоден телефон не відповідає.

— Подзвони оперативному черговому.

— Дзвонив. Каже, що всі на боротьбі з бандитами. Сидять у засідках до вечора.

— Ну, це оперативне ляпало пролетить у мене сьогодні, як фанера над Парижем, щоб службових таємниць не вибовкував. А ти завтра подзвониш. Поки що свідків перепиши, як нема чого робити.

— Нема кому переписувати.

— Як то — нема? А люди твої де? Я ж сам сказав, що вони мені до вечора не потрібні.

— Так тут така справа, товаришу генерал, що вони директора універмагу рятують.

— Від чого, від інфаркту?

— Від циганів. Ті його спочатку ганяли по всіх поверхах, щоб гроші віддав, а потім він забіг у морозильник і зачинився зсередини. От вони тепер двері ламають, охорона їх намагається відтягти, а директор там замерзає. Може, товаришу генерал, дасте трохи своїх людей. Доки ті ваші бандити ще не приїхали? Бо моїх не вистачає… Уявляєте — скільки ті гади за півтори години порожніх чеків продали?

— Людей не дам. Нехай твій директор трохи померзне. Йому корисно. Щоб не влаштовував цих, як їх?.. ажіотажів.

— Так хіба він їх влаштовує, товаришу генерал. Наче самі не знаєте. Якби у нас людина могла б купити все, що їй треба, саме тоді, коли їй це треба і без усяких там черг та записів, то не сиділи б ви тут у засідці, а я би у себе волосся на дупі не обривав. А так…

Що саме «так» начальник охорони не доказав. Бо на той момент задзвонив прямий від самого міністра. Наш найбільший шеф повідомив, що особисто зустрічатиме інкасаторську машину біля воріт Центрального банку. І ще сказав, що з Москви вже двічі дзвонили. І з ЦК теж цікавилися.

Надвечір, як і прогнозував Полковник, однієї машини не вистачило. Довелося терміново викликати одразу дві бригади інкасаторів. Завантаження планової і понадпланової виручки пройшло без жодного інциденту. Цигани охололи, директор трохи перемерз, але відбувся нежитем. Усі наші служби спрацювали бездоганно. Ніхто в засідках не видав себе не те що випадковим пострілом, а навіть чханням. Обидві машини без найменших перешкод та інцидентів домчали до банку, і гроші помандрували саме туди, куди й належало — в скарбницю держави. Ніхто не те що не спробував напасти на конвой — навіть зиркнути в його бік не наважився. Таємничі нападники цього разу не виправдали наших надій, вони просто зникли — так само раптово, як свого часу і з’явилися.

Вкрадені машини віднайшлися наступного ранку там, звідки їх узяли. Жодних сторонніх відбитків пальців, природно, не виявили… І ніхто більше не нападав на ощадкаси, не стріляв вовчою картеччю по міліцейських машинах і не жбурляв вибухові пристрої під ноги заводським касирам. Комедія закінчилася. Саме комедія, бо наш Генерал, охоловши, сказав воістину золоті слова:

— А я ще збирався в інкасаторській формі сісти в оту машину… Ким би я виглядав перед міністром? Стовідсотковим блазнем. Єдине, що нам залишається, так це переконати партійних товаришів, що ми не обісралися по саму ріпицю, а упередили особливо небезпечний злочин. Але то нехай уже замполіт у пози стає. Йому за це гроші платять.

Слідство у справі нахабної афери з продажем чеків під універмагом «Україна» теж завершилося нічим. Власне, держава на цьому абсолютно не потерпіла. Спритники повернули викрадену напередодні машину разом зі столом, стільцем, касою, печаткою і недовикористаними порожніми чеками. Водій «рафіка» показав, що напередодні його пригостили пивом якісь симпатичні бородаті хлопці, вони ж відпровадили його додому, де він і проспав до одинадцятої години ранку наступного дня. З кишень нічого не зникло, машина стояла у нього під вікнами… єдине — хтось її старанно помив.

Коли всі три справи по збройному пограбуванню закрили за відсутністю доказів, ми зі Старим спокійненько посиділи на моїй кухні, обмірковуючи ймовірні версії.

— Якби я не був атеїстом, — пожартував Старий, — то я би подумав, що це воскресла з мертвих банда «Чорна кішка» і вирішила позбиткуватися над ментами, аби їм служба медом не здавалася.

— Жарти жартами, товаришу підполковник, а раптом?.. Раптом хтось із ветеранів бандитизму на старості років свій безцінний досвід молодому поколінню передає?

— Ну, це вже ближче до життя, як каже наш комісар. Але є одне «але». Професійні бандюги — чи вони молоді, чи старі — але один раз розпочавши, вже не зупиняються. Доки їх не пов’яжуть чи не приб’ють. А наші невидимки мовчать. Хоча згідно з законами їхнього світу, давно б уже пора про себе нагадати. Як не в Києві, то де?

— В Улан-Уде.

— А хоча б і там. Країна у нас велика, одна шоста земної кулі. Це тобі не у Фастові кальсони з мотузок красти.

— Ну, а якщо це не старі нальотчики і не молоді вундеркінди, тоді що залишається, товаришу підполковник?

— А те, що Генерал сказав і одразу забув. Залишається наша славна радянська інтелігенція, котра за свої сто двадцять ніколи не купить собі машину, не кажу вже про кооперативну квартиру, і навіть не відпочине по-людськи де-небудь у Криму чи на Кавказі. Не положено…