Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

одне одного. Мабуть, це сталося ще в малолітті. До того часу, коли йому минуло вісім, припинили сварки; їхня взаємна зневага була надто обтяжливою для такої тендітної субстанції, як мова. Безсумнівно, вона сильно страждала; але було безглуздо ставати на її бік. Вона заслужила жаль свого сина, і отримала його. Він був би радий поважати її, якби це було можливо.

Дражлива, самолюбна, підозрілива – Максина Меррік мала незмірно складний характер. Єдиним її хистом була гра на піяніно; розуміючи, що це єдиний талант, який має змогу передати, вона почала навчати дитину фортепіянної техніки ще до того, як він вивчив літери на своїх кубиках.

Неспокійна то була душа. Темперамент її занедужав на на "мінливу тривогу"; вродлива, свого роду… ясна блондинка… що завжди привертає увагу в оперному театрі, де від одного погляду на неї зблизька перехоплювало подих; схильна до нападів меланхолії, особливих виправдань яким не було, Бог цьому суддя; невдоволена власною особистістю, яку повсякчас поривалася вдосконалити, або чаклуючи над своїм лицем і фігурою, або приносячи свій розшарпаний розум самозваним психіятрам і ворожбитам на виправлення. Її додали до свого списку простаків усі дурисвіти в місті; вона з пошаною говорила про хіромантію; стратила чималу суму на гороскоп, що особливим чином пов’язував її діла з рухом Арктура; часто просила собі поворожити.

Вона металася між закладами, що піклувалися про тіло і лікували душу. Після бурхливої пори, ревно присвяченої усіляким общипуванням, чищенням, фарбуванням, косметичним маскам і масажу; відсидівши довгі і болісні години в салонах косметологів, Максина зненацька знемагала від непоясненного напливу огиди, і поспіхом вирушала до якогось розкішного санаторію де, майже в монастирській самотності, жила прісно й нудно і вислуховувала вечорами, лежачи на канапі, медоточиві слова про вираження особистости… заспокоєні нерви… волю до життя… життя уповні; а опісля менш пишномовні коментарі голови цього закладу щодо важливости внутрішньої чистоти – але не совісти, бо це навіть не спадало йому на думку, свідченням чого були підроблені рахунки – а товстої кишки, яку він згадував з банальною простотою, що трішки бентежила новоприбулих, але все одно слугувала їхньому посвяченню в зовсім невибагливе покликання до іпохондрії.

У цю пору покращення особистости і здоров’я Максина худла на багато фунтів і додавала стільки ж нових слів до свого патологічного словника. І упродовж цього усамітнення її проймала така ж зневага до своєї зовнішньости, як у тибетського лами.

Одного дня, без жодної очевидної причини, окрім власної примхи, вона здіймала метушню з валізами, пакунками, квитками й таксівками, і хутко поверталася додому, на превеликий подив заціпенілих йогів, що набирали жиру під її опікою, і обурених блідих дурисвітів, чиї прибутки тривожно маліли через раптову демобілізацію Хрестового походу до Вічного Світла. І серед пацієнтів зазвичай ходили чутки, що місіс Меррік була видатним соціяльним провідцею… "і мусить, моя люба, спинитися і відпочити кілька тижнів, вряди-годи, ти розумієш, що я маю на увазі"… що було цілковитою нісенітницею; бо Кліф Меррік нікуди не брав її собою, і вона могла перелічити друзів на пальцях.

У ці мандри в пошуках молодости, краси, супокою і світла матір ніколи не брала Боббі з собою. Він лишався вдома під опікою трудовитих слуг і безкінечної вервечки молодих гувернанток, жодна з яких ніколи не затримувалася довше, ніж на кілька тижнів. І вродливіші зазвичай зникали найшвидше… подеколи й за годину. Він влаштував бурхливу сцену, коли міс Ньюман покинула його, навіть не попрощавшись, і батькові довелося почастувати його різкою за вчинений рейвах.

Невдовзі після того, як Максина упевнилася в тому, що відтепер вона точно знатиме, де її чоловік, великий дім на Підмонт-сквер було продано, і Боббі забрали до Європи, де в його матері справно покращувалося здоров’я й дух. Його віддали до школи для багатих безбатченків у Версалі, де він товаришував з молодиками, які виявилися прикрим тягарем для розлучених батьків. Під час коротких канікул він приїхав до "Максини" – слухняно називаючи так її – у Париж, скривившись від огиди, коли, у присутності друзів, вона засюсюкала до нього, на що він їдко відрубав їй голосом, що часто виходив за межі третьої октави. Вона понаводила у своє просторе помешкання старих відьом у перуках й браслетах, які плели нудні теревені про своїх родичів-аристократів за ікру та шампанське і понад міру розхвалювали її ménage, яке, безпардонно наполягав Боббі, краще було називати menagerie.

Було самотнє літо у Брайтоні і Довілі, самотнє Різдво в Каннах; приватні школи й улесливі репетитори; поїзди й готелі; нетривала, суха, важка дружба з надто витонченими, небажаними хлопцями, подібними до нього, які заздрили пекінесам своїх матерів, і нерідко запамороченими після таємних причащань з графина в серванті.

У сімнадцять його відіслали назад, самого, щоби він вступив до підготовчої школи в Коннектикуті, де, з огляду на попередній брак збалансованого інтелектуального раціону і досвіду твердої дисципліни, він витерпів тільки до Дня подяки. Директор провів його до поїзда і повернувся на заняття в капелі. Невимовний спокій зійшов на його вид, а в голосі бриніла невдавана вдячність, коли він оголосив: "Устаньмо й заспіваймо Славослів’я".

Завдяки впливові старого Ніколаса Боббі умовно прийняли в иншу підготовчу школу, Військову Академію, що була не так близько до морських вод… "Це всього-на-всього розкішна виправна колонія", – писав він першого дня своєму спантеличеному дідові, який відповів, по суті, що коли так, то це місце якраз годиться для нього. Тамтешнім вчителям він завдавав клопоту, як инші шість, але зумів вдержатися там. У ті дні він згадав про свою закинуту любов до боксу, коли потрапив до наставника, який ганебно лупцював його, поки не виявив, що хлопця не слід сприймати серйозно й опісля зацікавився ним. І містер Бовмен любив похвалятися, коли Боббі вже покинув їх, що хоча він трохи кульгає в алгебрі, та може битися, як лев.

* * *

Однак саме в університеті штату Боббі по-справжньому знайшов себе. Не ледар і не йолоп, він легко давав фори пересічним студентам у тих предметах, що будили в нього інтерес. Зоологія? Він не міг