Ганна Багряна - Етимологія крові

Нарешті вийшли на трасу. Машини проїжджали по ній рідко, а пішоходи довгий час взагалі не траплялися на нашому шляху.

Ми з Мартою мали намір задибати у якесь глухе гуцульське село і саме там розпочати пошуки місця для зупинки. Але, попри те, що так довго блукали верховинськими манівцями, врешті знову опинилися в гамірному центрі селища, біля стрімкого Черемошу – де ополудні зупинився наш автобус.

Піша подорож і водні процедури вже добряче нагнали апетиту. Тільки ходити по харчевнях з такими величезними торбами двом тендітним дівчатам якось не припадало. Я залишила Марту біля найближчої продуктової крамниці. Сама швиденько заскочила всередину із наперед заготовленою десяткою – на два півлітрові полуничні йогурти, які ми випили одразу ж на виході. Місцеві страви встигнемо ще скуштувати. Й оскільки до вечора лишалося зовсім недовго, вирішили не випробовувати свою долю в перший день перебування на цій землі. Повернули на одну з найбільших вулиць селища, намагаючись не оминати жодної господи.

Нас прийняла немолода вже, але приємної зовнішності, жіночка у квітчастому фартуху. Так, у неї є кімнатка для двох дівчат. Візьме вона зовсім небагато, всього лише символічну суму. Вхід до тієї кімнатки окремий, отже, ніхто нікого не турбуватиме зайвий раз. Там у сінях є невеличка електрична плита, можна зварити яку картоплину, є чайник, щоб нагріти води на чай або на вмивання. Нужник надворі, душ – теж, але ж тепер літо, вода в бачку швидко нагрівається. Ага, її можна називати просто «тета Нестія», тобто тітка Настя «по-нашому». І коли щось треба – нехай не соромимося, гукаємо. З першого погляду – взаємна симпатія. Як добре. Ми віднесли речі до хати, перевдягнулися в джинси та спортивні куртки, принципово відмовившись у цей вечір від усякої косметики (кому не подобається, нехай не дивиться), і пішли вивчати місцеві бари. Вже починало смеркати.

Обійшли усі центральні вулички і площі. Зупинилися на затишному і в міру пристойному закладі з вивіскою «Колиба». Замовили по келиху пива та одну на двох порцію бануша. Бануш – гуцульська страва з кукурудзяної крупи, зварена у сметані і присмачена щедро овечою бринзою.

Двоє молодиків із сусіднього столика уважно вивчали нас із Мартою прискіпливими поглядами. І коли нарешті переконалися, що ми вже заплатили за своє замовлення, посміливішали.

– Дівчата, ви приїхали на відпочинок? – запитав один із них, на вигляд років двадцяти, добряче засмаглий, з коротко підстриженим чорним волоссям, красивою усмішкою та широкими міцними чоловічими плечима, одягнений у легеньку бавовняну теніску. Намагався говорити з нами літературною мовою. Але його гуцульське походження видавали неправильні наголоси і дифтонги.

Другий був трохи схожий на першого, але на декілька років молодший. Ніби іще школяр. Несимпатичний і неохайний. Волосся стирчало в різні боки, легенький пушок кумедно тримався над верхньою губою, очі не випромінювали особливий інтелект, а на комірі жовтої сорочки світилася велика масна пляма.

Ми з Мартою поглядами дали одна одній знати: не наші герої. Але, як дівчатка чемні й виховані, мусили підтримати розмову.

– Так, – сказала Марта, – ми приїхали сьогодні вдень і дуже втомилися з дороги, хочемо повечеряти і йти спати.

Бануш ми мали чекати хвилин п’ятнадцять – поки приготують. Я підняла келих і жадібно ковтнула холодного пива. Бурштинова рідина приємно потекла до шлунка. Денна напруга спала – у нас уже було місце для ночівлі. Марта теж припала до пива, вдаючи, ніби не чує пропозиції наших сусідів пересісти за їхній столик – «щоби було веселіше». Тоді старший підійшов до нашого столу – наче гора, яка сама мусить іти до Магомета – і сів на вільному стільчику, ближче до Марти.

– Мене звати Славіком, а вас як?

Ми неохоче назвали свої імена: Марта і Ярослава.

– Дуже приємно, а це мій молодший брат Вовік.

Вовік тим часом приєднався до брата, перенісши свій стілець до нашого столу.

– Славік і Вовік, – іронічно вимовила я їхні імена, відчувши, як у мені пробуджується майбутній кандидат філологічних наук, – а можна, ми будемо називати вас Славком та Володею?

Хлопці знітилися. Марта подивилася на мене і ледве стримала себе, щоб не розреготатися – пиво розслабило її теж.

– Можна, звичайно, – приязно відповів старший і покликав офіціанта, щоб замовити собі і братові по келиху пива.

Наше перше враження про хлопців виявилося оманливим. З ними було насправді цікаво спілкуватися. Вони розповіли нам багато легенд про гуцульський край і пообіцяли показати наймістичніші в Жабйому місця. Славко більше лип до Марти, Володя ж липнути до мене не наважувався – певно, його лякала помітна – між нами – різниця у віці (чи щось інше) – і мене це цілком влаштовувало. Живуть у Верхньому Ясеневі. Старший підпрацьовує на будівництві. Молодший – я майже не помилилася – цього року закінчив школу.

Коли вийшли з «Колиби», парубки повели нас на Жаб’євський Потік – присілок, у якому в одній із хат, під час зйомок фільму «Тіні забутих предків», жив режисер Сергій Параджанов.

Довкруж було темно – хоч виколи око. Ліворуч від нас шумів Черемош, а праворуч стояли величні гірські стіни. Ми дійшли до підвісного містка, дощечки на якому в деяких місцях помітно ріділи, і від того ступати у темряві по містку було вкрай небезпечно. Хлопці, жартуючи, розгойдували місток, під нами шалено вирувала страшна водна стихія, ми хапалися міцно за тоненькі залізні бильця і пищали. Це вже хоч трохи нагадувало той екстрім, якого нам хотілося.

Коли нові знайомі довели нас до хати, Марта продиктувала Славкові номер свого телефону. Ми домовилися зустрітися наступного дня.

– Не знаю, чи варто іще з ними зустрічатися, – сказала Марта, коли ми вже поскидали одяг і, закутавшись у ліжники, вмостилися спати на великій розкладній софі.

– Але ж наше знайомство нас абсолютно ні до чого не зобов’язує. Та й екскурсоводи нам на перший час не завадять.

– Ну так, – уже крізь сон відповіла подруга.

Ярочко, як ти там? Як влаштувалися? Я