Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

гіпс. Її молодий організм впорався просто чудово, кістки зрослися. Більше я її не бачила, але сподіваюсь, що все в неї гаразд. Вона молода, гарна і, здається, оточена турботливими людьми та Божим благословенням.

Я ж тільки-но розпочала свій шлях до нового життя. У прямому й переносному значенні робила свої перші кроки. В сорок років…

13

Узагалі-то, цифра «сорок», як на мене, має якесь магічне значення. Ця цифра згадується у казках, наприклад: «Алі-Баба та сорок розбійників». Поминки за померлим справляють сорокового дня. Дитину жінка носить сорок тижнів… А як вам вислів «сорок сороків»?

Невже це просто так? Я так не вважаю. Моє «друге» життя, як бачите, теж почалось у сорок років. І все було дуже непросто…

Спочатку я відчула, що ніяк не можу зважитись включити газ, щоб приготувати їжу. Отак стою перед плитою, дивлюся на неї, а щоб запалити — ні. Якщо раніше я думала, що мені бувало страшно, то тепер зрозуміла, що помилялась. Ні, мені, звісно, бувало страшно й раніше, але щоб отак… Тепер страшно було до непритомності. До речі, я втрачала свідомість кожного разу, коли мене щось лякало. А лякало мене все: телефонний дзвінок, гучний голос, вогонь, вода. І одразу — бум! Непритомнію. Разів із п’ять-шість на день отак набумкаюсь — живого місця не залишається.

Потім усвідомила, що роботи в мене теж уже немає. Скоротили. Ні, якісь там копійки мені, звісно, у зв’язку зі скороченням виплатили. Але з роботою тепер як?

Сил щось робити, правда, теж не було. І чоловіка не було. Лише син радів, що я залишилася жива і повернулася додому, та ще Наталка продовжувала приходити й підтримувати мене.

Влаштуватися на роботу не було жодної можливості. Виявилося, що в нашій країні у сорок ти вже нікому не потрібен. Усі співбесіди закінчувалися питанням: скільки вам років? Складно зрозуміти, чому найпродуктивніший вік людини вважається пенсійним, а люди, які вже не беруть лікарняного по догляду за дитиною і набули досвіду роботи й життєвої мудрості, раптом стали непотрібними. Але, на жаль, так воно й було.

Син вступив до військового інституту, хотів піти стежкою свого славного прадіда. Той пройшов усю війну, але був такий невезучий, що після того, як над Рейхстагом підняли червоний прапор — символ Перемоги, — бідолаху відправили до Японії. Попри те, він повернувся додому живий і відносно здоровий, подолав усі труднощі з честю й гідністю. Прожив Василь Павлович 83 роки, устиг нарадуватися мирним життям, яке завоював ціною власної крові. А ще — своїм пра­внуком Вовчиком, якого любив більше за дітей. І навіть написав мемуари.

Після вступу сина до інституту я залишилась зовсім сама. З одного боку, це приємно, адже нарешті з’явилася можливість зайнятися собою. З другого — відчувала себе зовсім покинутою й всіма забутою.

Та окрім цих негараздів Олексій вимагав продати будинок і виплатити частку, що йому належала. Також він намагався переконати сина, щоб той свою частину віддав батькові, себто йому, а не залишав мені, бо він, мовляв, зуміє краще розпорядитися спільними грошима, адже «твоя мати розтринькає їх в одну мить». Продати будинок було практично неможливо. Платити за газ та електроенергію не було чим. Боргів накопичилася неймовірна кількість ще відтоді, коли Олексій перестав отримувати зарплату. Та його це не цікавило. Він платити ні за що й не збирався. «Немає грошей! Де я тобі їх візьму?» — волав він щоразу. Отак моє життя потроху перетворювалося на пекло. Таке доброзичливо-веселе запрошення: «Ласкаво просимо до пекла».

Сусіди розуміли, що я сама і захистити мене нема кому. Вночі перебивали кілочки і перетягували мотузки на своїх городах, відрізаючи добрячі шмати від мого. Я боролася як могла, але землемір-хабарник не поспішав стати на захист закону, тобто мене. У суді також правди не знайдеш, тож землю в мене «хапонули» попри всю наявну документацію.

Тоді я згадала про своє вміння робити зачіски і творчий підхід до мистецтва макіяжу. Почала давати скромненькі оголошення до місцевої рек­ламної газети, пропонуючи послуги перукаря й візажиста для наречених. Хоч як не дивно, але клієнтки знаходилися, і я почала потроху зароб­ляти на хліб.

14

Та найбільше пекло полягало не в цьому. Не я жила в пеклі — воно жило в мені! Я ненавиділа. Ненавиділа так, що коли починала згадувати своє минуле життя, або, не дай Боже, хтось вимовляв ім’я «Олексій», — у мене з’являлося відчуття, що на мене сипляться цеглини. Так-так, червоні, важкі, гострокутні цеглини. Я фізично відчувала біль, коли вони «падали» мені на голову, на плечі, спину… І зовсім не здивувалася б, якби побачила там синці… Машинально зіщулювалася і закривала голову й обличчя руками. Було важко дихати. Зазвичай все закінчувалося непритомністю.

Незабаром я почала прокручувати в голові план помсти.

Як?! Хто дозволив поламати мені життя?! Все, чого я з такими труднощами досягла в молодості, пішло собаці… самі знаєте куди. Скільки праці, недоспаних ночей! Відмовляла собі, щоб порадувати його — бо колись любила! Ненависть, що оселилася в моєму серці, займала все моє єство. Вона росла і множилася. Неможливо було вже ні про що думати, окрім як зробити так, щоб він і вона пройшли через те, через що пройшла я! Ні-і-і, цього замало! Треба зробити так, щоб вони мучилися, щоб вони згинули врешті-решт! А що коли жбурнути їм у вікно гранату або таку ж горючу суміш, від якої я сама ледь не згоріла? Або завітати до квартири вночі, зв’язати їх, а потім повільно катувати? Господи, про що це я?! А ще можна кілера знайти…

Я точно знала, що ніколи в житті нічого подібного зробити не зможу, але все думала і думала…

Молоденькі дівчата-наречені телефонували, я робила їм гарні зачіски і незвичайні візажі, але через усепоглинаючу ненависть не запам’ятала жодного прекрасного обличчя. Погано спала, втратила апетит… Схудла, стала нервовою і злою.

Будинок не продавався. Олексій постійно телефонував і питав, коли отримає свої гроші. Це живило мою ненависть. А ще я страшенно сумувала за сином. Жаліла його. А його татуся — в міліцію, нехай посадять! Це він винен у моєму нещасті. Тоді не треба буде вирішувати проблему з будинком. Але… як же син житиме з думкою про те, що його батько у в’язниці? Як же йому, бідолашному, доведеться страждати й ненавидіти тих, хто дав йому життя?

Повірте, мені було дуже знайоме це відчуття. Адже сама я не була потрібна ані своєму батькові, ані матері, які залишили мене. Я повсякчас намагалася довести всьому світові, яка я хороша. Чому ж ви мене не хочете?! Чому не любите?! Я ж — гарна!!! Обростала комплексами неповноцінності, як днище старого човна черепашками.

Проте як же я посмію мститися батькові свого сина? Адже я сама колись обрала цього чоловіка йому за батька. Господи, що ж робити? Як жити з усим цим? Де знайти вихід? Мала