Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

На ранок у неділю черговий лікар постарався зробити все, що міг, щоб хоч якось полегшити її страждання. Ми зі Світланою теж намагалися допомогти, демонструючи їй наші зміцнілі кінцівки, і твердо обіцяли Марії, що наступного тижня разом танцюватимемо якщо вже не «рок-н-рол» або «сім-сорок», то принаймні «сиртакі». Донька того дня так і не прийшла.

Увечері Марія, знемагаючи від болю й поганого самопочуття, попросила зателефонувати доньці. Написала на клаптику паперу номер телефону, і я рушила у свій перший самостійний похід коридором завдовжки десь 10-15 метрів. Мені він здавався кілометровим. Обережно тримаючись за стіну, я таки дісталася місця, де був телефон. Донька Марії Сороки сказала, що приїхати сьогодні ніяк не зможе, бо її чоловік випив із сусідом і за кермо не сяде. А вона втомилася на роботі і приїде завтра. Сьогодні ж попросила передати мамі вітання. Марія розплакалася і сказала, що краще б вона замість «привіту» передала ліки.

Об одинадцятій вечора Марія Сорока померла.

«Серце не витримало, — сказав лікар. — Бідолашна. Навіть власна донька залишила її помирати на самоті. Жахливо…»

«Жах! От і все! Марія була не така погана, як я», — думки в моїй голові роїлися, немов бджоли. Вони гули й носилися врізнобіч, наштовхуючись одна на одну. «Я цілком упевнена, що її донька не приїхала, бо просто не здогадувалася, що з її матір’ю так погано. Недооцінила ситуацію. Але ж мій чоловік… Я була майже мертвою, і якби В’ячеслав Дмитрович не сидів зі мною, замість того щоб чаювати зі своєю родиною й дивитися телевізор, то вже, напевно, мене б тепер ховали, як ховатимуть Сороку. Як він міг залишити мене отак? Може, він сподівався, що я помру? Правильно. Тоді не буде клопоту з розлученням, розподілом майна. Немає жінки — немає проблем. Але ні! Я жива! Я житиму — довго і щасливо. Ось так.

Все сталося у нас зі Свєтою на очах. У моєму житті таке вперше. Це було неабияке випробування — бачити, як помирає людина, а ти не можеш їй допомогти!

Ще дві години ми зі Світланою пробули в палаті разом із небіжчицею. Такими вже були лікарняні правила: залишити померлу в палаті саме на такий час. О першій ночі лікарі винесли небіжчицю й побажали нам доброї ночі.

Яке там «добраніч»! Ми обидві були шоковані. Спочатку навіть розмовляти не могли. Я розуміла, що це іще один «урок». І його я повинна вивчити напам’ять.

Поспішай жити, інакше може бути пізно! Завтра може просто не настати! Поспішай побачити людину, яку хочеш бачити. Поспішай сказати їй добре слово — можеш не встигнути! Жалітимеш про це все життя, докорятимеш собі, але змінити щось буде вже неможливо! Не-мож-ли-во. ПІЗНО!

Через деякий час нам трохи полегшало. Тим більше, що на чергуванні був досвідчений лікар, хоча й молодий — Олександр Савченко.

— Чого не спите, дівчата?

— Та от ніяк до тями не прийдемо…

— Так, я розумію. Бачите, так сталося… Ну га­разд, світло поки не вимикатиму. У мене тут є дещо…

І він приніс… почату пляшку чудового «Кагору».

У селі все набагато простіше і, як на мене, сердечніше, аніж у місті. Люди не звертають уваги на такі дрібниці, як відкоркована пляшка. Просто приймають із вдячністю, що людина хоче допомогти, коли важко.

Але не подумайте, що в усіх українських лікарнях хворих напувають вином. Просто в цьому закладі панувала атмосфера домашнього затишку й добра. Поряд із професіоналізмом і суворим виконанням лікарських приписів тут можна було побачити й такий прояв душевності й щирості. Безумовно, головний лікар навряд чи був би задоволений тим, що молодий колега напуває пацієнтів. Але впевнена, що зрозумів би і не покарав Савченка.

— Ось, дівчатка, ну ж бо, за упокій душі Марії Сороки…

Ми зі Світланкою дивились ошелешено. Але вино виявилося пречудовим! Лікар налив нам по півсклянки вина, сказав щось підбадьорливе і пішов. Ми трохи розслабилися, але заснути, звісно, не могли. І раптом…

…… чап-чалап……чап-чалап……чап-чалап….

Ми зі Світланою завмерли, буквально задере­в’я­ніли.

Не знаю, що подумала в той момент Світлана, але я прошепотіла:

— Свєто, а раптом ця Сорока і не померла зовсім? Її до моргу відвезли, а вона там ожила… а тепер до нас іде…

— Як ти гадаєш, вона на нас не сердиться? — перелякано прошепотіла Свєта.

— За віщо?

— Ну-у-у, не знаю…

— Нема чого їй на нас сердитися, — я намагалася вдавати певність. — Ми ж її доньці телефонували? То чого ж іще? Ми ж не винні, що вона не приїхала…

Але ми таки настрахалися. Не могли поворухнутися й лише невідривно дивилися на двері. Не знаю, що там уже ми хотіли побачити, невже мертву Марію Сороку?

Ри-и-и-и-п. Ггл-г-гл-г-гл. Бах.

І тут мі обидві затрусилися від істеричного беззвучного сміху. Єдиний на все відділення холодильник стояв якраз навпроти нашої палати. Просто комусь із хворих, напевне, захотілося холодної водички. Може, в нього вчора був день народження. Ось і сушить зрання. Дуже часто в житті поряд із сумним чи навіть трагічним відбувається щось комічне або дуже смішне. Для рівноваги й балансу, чи що?

Було пів на шосту ранку. Близько сьомої, коли вже розвиднілося, ми зі Світланою нарешті позасинали. А о дев’ятій нас розбудив крик. Ні, це був не плач. Це був крик злості. Кричала жінка, досить пристойна на вигляд. І як я потім зрозуміла — кричала вона… на мене!

— Чому ж ти, суко, не сказала, що матері аж так погано?! Що вона може померти?! А бодай тобі…

Ну і так далі… Я спочатку сторопіла. Спросоння ж. Потім зрозуміла, що відбувається. Лікарі стояли поряд із опущеними головами. Я ж, цілком неочікувано для себе, усвідомила, що абсолютно спокійна (це зовсім на мене не схоже).

Дала їй викричатися, все ж таки в людини горе — мати померла. А потім тихенько так сказала:

— Ну, як бачиш, мені вже… А ось у тебе, шановна, все ще попереду…

Усі присутні приголомшено дивилися на мене. А вона так і завмерла з відкритим ротом. Може, щось зрозуміла?

І пішли. Усі. Окрім нас зі Свєтою. Ми не могли піти.

Світлану того ж дня забрали на тиждень додому. Потім привезли, щоб зняти