Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Якось ми йшли з подругою центральною площею славного міста Умані — найбільш популярним місцем серед хлопців та дівчат. Люда (так звали мою подругу) була дуже гарна за тодішніми мірками і моїми уявленнями про вродливу жінку. Великі, виразно підфарбовані очі, тонкі брови, високе чисте чоло і довге шовковисте волосся. Я не заздрила, але кому не хотілося замолоду бути гарною, популярною й коханою? Тепер уже й не пам’ятаю, куди ми простували з цією дівчиною, але в моїй юній душі росли захоплення і гордість. Вона, така красуня, йде зі мною! У нас із нею — спільні справи!

Назустріч ішов якийсь чоловік. Виглядав він жахливо: дуже блідий, шкіра вся в плямах і струпах. Принаймні, я його таким бачила. Чоловік був геть лисий, хоча легкий пушок сивого волосся підкреслював неймовірну землисту блідість його обличчя. Я тоді ще подумала: цей дивний чоловік виглядає так, наче щойно виліз із могили. І коли він заговорив, то моє тіло вкрилося сиротами. Голос, глухий і невиразний, звучав ніби з-під землі…

«На тебе, — заговорив він, звертаючись до моєї подруги, — чекає складне і не надто радісне життя. Донька твоя стане дамокловим мечем для тебе, але ти сама це спричиниш…»

«А ти, — він подивився на мене світло-блакитними, майже прозорими очима, — будеш багатою, коханою й щасливою…»

Мені навіть здалося, що він посміхнувся… і рушив далі.

— Цього просто не може бути! — вигукнула я, озирнулася, щоб іще раз подивитися услід і спитати, хто він, але чоловік дівся бозна-куди…

— Ти помітила, що цей чоловік якось дуже страшно виглядав? — спитала я Людмилу.

— Який ще чоловік?

— Та отой, що мимо пройшов!

— Що з тобою, Поліно? Не бачила я ніякого чоловіка!

«Цього просто не може бути, — подумала я тоді. — Як це вона не бачила? Напевне, уваги не звернула. Та й узагалі — яка Людмила і яка я? Як то може статися, щоб вона стала нещасною, а я — багатою й щасливою?..»

Пізніше, коли було особливо тяжко в житті і я багато чого зрозуміла, я згадала про того дивного чоловіка. Згадала з гіркотою. Колись мені дуже хотілося вірити, що то було не видіння, і цей віщун дійсно існував, і на мене чекають щастя, багатство й любов… Але все, що досі траплялося зі мною, було геть протилежне. «Не могло ж мені таке примаритися?» — іноді думала я. Та, можливо, все-таки примарилося?

Отож нині, після отієї дивної розмови з Марією Василівною, чомусь одразу згадався той чоловік. Бо тоді я повірила йому, як оце Марії Василівні.

— Маріє Василівно, лише одне питання! Можна?

— Ну, що?

— Скажіть, цей… вибух — то була випадковість, чи хтось таки хотів мене вбити?

— Ні, не випадковість. Їх узагалі не існує. Але людина, яка намагалася це зробити, — не більше, ніж знаряддя, і ти повинна їй вибачити.

— Хто ж це?

— Ну-у-у, дорогенька, цього я тобі не скажу.

— А ви знаєте, хто це?

— Авжеж. Але я не можу тобі сказати. Не хочу. Посіяти почуття ненависті й помсти в твоїй душі? Хоча… ти все одно дізнаєшся, хто це, і краще буде, якщо ти простиш цю людину.

— Але невже цей — майже вбивця — не зазнає кари?

— Чому, зазнає. Але повір мені, ти сама захочеш, щоб кара його оминула.

— Я? Захочу? Та він же хотів мене вбити!

— От побачиш, дівчинко моя. Іноді все в житті так заплутано й складно… Але пам’ятай: від правильності твоїх рішень залежить твоє майбутнє. Та й не тільки твоє. — І вона простягнула мені в своїй зморщеній руці рожевобоке яблуко.

— Ось, на. Дуже смачне.

Наступного дня Марію Василівну виписали й на її місце одразу ж поклали іншу жінку на ім’я Марія Сорока. Вона була дуже хвора. У неї була тяжка стадія діабету, і на її ногах на повну силу розвивалася гангрена. Також у палаті лежала Світлана зі своїми загіпсованими ногами.

Свєта сама з ліжка не підводилася. Я за допомогою мого «лікарняного янгола» Віри, сина й Наталки робила свої перші несміливі кроки. У голові паморочилося, і я зовсім не могла тримати рівновагу. І хоч вірте, хоч ні, не розуміла, чим поворушити, щоб зробити хоч крок.

Ось так, напевне, Господь створював світ! Спочатку була думка… Так і я нині думала: що потрібно зробити, які м’язи задіяти, щоб поставити праву ногу перед лівою? Ага… ось… тепер треба якимось чином перенести вагу тіла на праву… І ось так, крок за кроком, я наново вчилася ходити. Невже і в дитинстві було настільки ж складно? Не пам’ятаю!

От коли насправді починаєш цінувати прості, доступні тобі дії, вчишся радіти тим дрібкам, що отримуєш від життя. «Будь удячний та радій усьому, що тебе оточує», — так звучить один із так званих космічних законів. Я була вдячна. І це було черговим уроком, який я засвоїла.

Навчання ходьбі просувалося цілком успішно, і вже третього дня я могла робити декілька самостійних кроків палатою. Ноги ще боліли, але радість від успіхів і гордість за свої досягнення примушували мене долати цей біль. «Отже, перші труднощі й випробування я, здається, все ж таки здолала», — думала я. Раділа і дякувала своїм учителям, лікарям та взагалі всьому довкола себе.

Коли до нас підселили Марію Сороку, мій біль здався мені дрібницею порівняно з тим, як страждала ця жінка. Усе в світі дуже відносно.

Марію готували до ампутації ніг, але тяжка стадія діабету зупиняла лікарів. Чекали на Маріїну доньку, щоб із нею обговорити всі можливі наслідки операції. Можливо, навіть летальний кінець. Донька ж приходити не квапилася. Марію привезла до лікарні «швидка». Була субота, шоста вечора. Крім того, Марія через поспіх забула взяти свої ліки, а в лікарні на той час таких не знайшлося. Першої ж доби ця жінка не склепила очей усю ніч. Було спекотно. Мухи зліталися на жахливий запах від її ніг, які вона то розгортала, то знову замотувала в пелюшки. Вона плакала і стогнала.