Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

рацію Марія Василівна: «…боюся, що ти сама не захочеш, щоб він зазнав покарання…»

Так минуло більше року.

А одного разу…

Був чудовий літній день. Вівторок чи середа. А в суботу мало відбутися весілля чарівної студентки, Женечки. Ми домовилися, що сьогодні, о сьомій вечора, я прийду до неї додому — подивитися на сукню, аксесуари й обговорити, яку зачіску і візаж зробити, щоб дотриматися стилю.

Жила Женечка в одному з сучасних будинків. Ця чотирнадцятиповерхівка, побудована югославами за якимись новими технологіями, знаходилася в самому центрі міста. Я прийшла вчасно, але Женечки ще не було. Піднялася на чотирнадцятий поверх, щоб звідти подивитися на місто, одягнене в зелень, і раптом подумала: «Ось воно — рішення! Стрибнути зараз униз і квит. ВСЕ. Жодних проблем. Жодних боргів. А також будинку, який потрібно продати і виплатити гроші ненависній тобі людині. І помсти не треба, бо, напевно, це буде найкраща помста. Хіба хтось зможе жити після того, як зрозуміє, що людина наклала на себе руки через нього? І ніяких принижень, коли намагаєшся переконати твоїх можливих роботодавців, що ти ще зовсім не стара, ба, навпаки, — освічена і розумна, і тобі всього лише сорок два… Нічого не треба більше… Тихо і спокійно. І всі навколо жаліють тебе, несуть квіти і згадують, яка ти хороша… Була…

Бажання припинити увесь цей кошмар було таким сильним, що я почала підсвідомо видивлятись місце, куди б упасти, щоб не завадили гілки, — на м’яку траву або пісок, і, не дай Боже, щоб не залишитися калікою. Про біль фізичний я тоді навіть не думала. Душевний біль був таким сильним, що мозок блокував решту думок. І тут саме прийшла Женечка.

Звісно, ми обговорили з нею все. Але я не пам’ятаю нічого з тої розмови — все відбувалося на автопілоті. І тут — наче удар блискавки: «Господи! А Вовчик? Як же він?» Я чітко побачила картину: лежу в труні, така спокійна, а син мій стоїть поряд і ховає очі. Адже чоловікам плакати не годиться. Його мама так навчала. Проте йому соромно й боляче, що мати виявилася такою слабкою і зрадила його, змусивши зараз стояти і ховати очі.

Коротше, в голові були сумбур і каша. І від цього стало спекотно. Так спекотно, наче вогонь, що ледве не спалив мене живцем, розгорівся всередині.

Ми якось закінчили розмову, і я побігла додому. Там я передовсім хильнула склянку горілки. Повнісіньку. Не відчула ані смаку горілки, ані міцності. І прив’язала себе до ніжки дивана. Міцно. Тоді нарешті мене «вибило»!

Уранці до душевного болю і бажання покінчити з усім заразом додався головний біль та огидний запах перегару. Але я, не звертаючи уваги ні на що, знову побігла. До тієї лікарні, де іноді підліковувала свою вегето-судинну дистонію і міг­рень.

Мені пощастило. Лікар, який вів прийом, зрозумів усе відразу після кількох плутаних слів.

15

У лікарні я пробула десь із місяць. Два тижні лікування й суворого контролю, ще два тижні приємних процедур.

Мені завжди щастило на хороших лікарів. Або просто я їх вважала такими. Доктор Багрєєв був чоловіком міцної, я б навіть сказала, — грубої статури. Та й характер у нього був такий самий. І жарти теж. Але на його жарти ніхто не ображався.

Зі мною в палаті лежала одна мила жіночка. З нею пов’язана комічна історія. Річ у тім, що в неї було досить цікаве прізвище — Нетахата. «Не та хата? А яка ж?» — дражнили її повсякчас. Дізнавшись про це, я вирішила її втішити:

— Не переймайся, Валечко, ось одружишся і зміниш прізвище на якесь інше.

— А я одружена, — відповіла Валя просто.

— А чого ж тоді ти не залишила своє дівоче прізвище?

— А моє дівоче теж Нетахата.

— Та не може бути!

— Справді. Замолоду мріяла: одружусь і зміню прізвище, — розповідала Валя. — Потім познайомилася з хлопцем із нашого ж села. Закохалася, не спитавши прізвища…

— Хто б міг подумати…

— Ти ж знаєш, як у наших українських селах буває. В одному — повнісінько Пономаренків. У іншому — самі Коцюби. А в нашому селі кілька сімей з прізвищем Нетахата.

— Оце так… — тільки й сказала я.

А лікар Багрєєв завжди жартував:

— Ну, що, Валюшо, все ще не та хата? Нічого-нічого… Ось трохи підлікуємо, і буде та. Хочеш, щоб була та?

Валя вже готова була образитися…

А Багрєєв, побачивши на столі баночку малосольних огірочків, зітхнув:

— Ех, до цих огірочків та чарчину б самогончику! І сальця шматочок.

— Так я замовлю мамi, вона ж умить занесе! — похопилась Валя.

Усі дружно зареготали.

У день виписки доктор Багрєєв запросив мене до свого кабінету:

— Сідай і слухай.

А сам сидів за столом і лише дивився в історію хвороби — хвилину, другу. Він що — забув про мене? Потім підвівся. На мене навіть не глянув. Пройшов до вікна і лише тоді заговорив. Тихо, повільно, але впевнено, наче розмовляв сам із собою.

— Я працюю психіатром ось уже майже тридцять років. За моєї досить тривалої практики пам’ятаю більше ста випадків, коли люди вирішили покласти край життю і в такий спосіб розв’язати всі проблеми і позбутися болю. Хтось вижив, але переважно — ні. Як лікар я знаю, що в таку мить позбавлення від душевного чи фізичного болю здається найсолодшою цукеркою і найзаповітнішою мрією. Людський мозок подає в таку хвилину найсильніше відчуття — інстинкт самозбереження. І лише дуже сильна людина — я повторюю — ДУЖЕ СИЛЬНА, може утриматися від цієї спокуси і звернутися по допомогу. Але спочатку вона має усвідомити, що сама з цим не впорається. І це теж важко. А звернутися по допомогу — це наче зізнатися у своїй слабкості. Але ти повинна знати, моя люба, що лише сильним людям таке до снаги.

Тут, мабуть, на моєму обличчі відбився сумнів, і Багрєєв повторив:

— Так-так. Для людини, яка опинилася в подібній ситуації — це подвиг. Ну то слухай. У моїй практиці таких випадків було лише три. Один із них — твій.

Я дивилася на нього,