Леся Українка - Том 7

то ще так буде, що канапку в одні двері нестимуть, а гості в другі йтимуть. Та що вже там!.. Пізно розпочали теє все, то пізно й буде.

— А я б на твоєму місці уже б мовчала,— обізвалась Надя,—через твою канапку (потрібна вона дуже!) тепер у хаті холоднеча така, що аж руки по дубіли: мама казала, що мало дров купила, бо дуже багато грошей стратила на тую канапку.

— От тобі й маєш! — покликнула Софія.— А як же буде сьогодні? Гості теж будуть мерзнути, чи що?

— Ну, вже ж для гостей напалять! — відказав пан Турковський.

— А завтра будемо зубами цокотіти! — вкинула прикро Надя.

Хтозна, до чого дійшла б тая розмова у двох сестер, якби не надійшла мати з кухні. Вглядівши матір, Надя змовкла, не змінила, однак, зухвалого виразу лиця. Софія, ображена, закусила губку і зсунула темні брови; встала, підійшла до вікна і почала виглядати, чи не йде Павлусь від столяра.

— Іде, іде! — І Софія побігла братові назустріч.— Ну, що? як? Що вони тобі казали? — Готова? принесуть? швидко?

— Та пожди, пожди! не даєш і слова сказать! Мамо, дайте мені, на милість бога, їсти! — говорив, роздягаючись, молодий хлопець.

— Ах, який-бо ти, Павлусю! — защебетала знов Софія.— Кажи-бо вже скоріш! готова?

— Та... не знаю... я її не бачив,— відказав Павлусь, уже сидячи за столом і з великим смаком заїдаючи кар-тофльову юшечку, трохи застиглу.

— От тобі й маєш: «Не знаю»! Добре сказано!

Пощо ж ти ходив, коли так? — приступала до нього Софія.

— Та стій-бо. Я прийшов,— хазяїна не було вдома.

— Ну, а ти і пішов?! — перебила Софія.

— Я сів і почав дожидати хазяїна. Лихо його знає, куди він подівся. Прийшов хазяїн, я зараз і спитав у нього, чи готова канапка? Він мені сказав, що забувсь, про яку я канапку говорю...

— Як забув? Се що таке?!

— Ну, так він сказав. Потім сказав, що згадав, яка то канапка, тільки не знає, чи вона готова. Потім пішов подивився, вийшов і сказав мені: «У половині восьмої увечері вам принесуть канапку».

— А багато ж там треба кінчать? — спитала мати.

— Та я не знаю.

— То чом же ти не спитав у нього?

— Що ж там я мав питать, він же сказав: «принесуть», ну, то чого ж! Мамо, нема ще юшки?

— Нема.

— Мамо, ну що ж то буде? А як вони не принесуть у половині восьмої? — розпачливо питала у матері Софія.— Тії майстри завжди тільки дурять...— їй в голосі бриніла досада, навіть сльози.

— Та чого ж ти, справді, Софійко, в таку безнадійність вдаєшся? А може, й не одурять, розважала дочку пані Турковська.— От іди лишень вбиратись, бо вже пора,— поки се та те, а воно вже й не дуже рано.

— Ох, не рано! — зітхнула Софія.

— Та йди вже, йди! — мовила мати.

Софія пішла.

— А мені пора одягатись? — спитала Надя.

— Тобі?., та... як хочеш. Або пожди, ще поспієш! От пішла б помогла Марії фортеп’яно витирати, а то вона не дуже тямить, то щоб чого не зіпсувала.

Надя з великою неохотою пішла до салону. За кілька хвилин було чути, як вона била по клавішах і тріпала стиркою по струнах фортеп’яно.

Софія тим часом уже вбиралась у своїй кімнаті. Вона стояла перед великим свічадом і кінчала причісування: злотисті кучері були вже врихтовані, майстерно-зальотно підшпилені над чолом і притримані гребінцем-діаде-мою; скілька кучерів на плечі недбало спускалось. Ох, всі ті кучері завдали панні Софії немало роботи! Ще й тепер вона не зовсім певна, чи так вони лежать, як би слід. Вона граціозно схиляє своє кругленьке свіже личко, поетично-невинний усміх грає на рожевих устах, блакитні очиці трошки скоса, трошки немов здивовано, наївно дивляться в свічадо. Так, так, сії кучерики над чолом бездоганні.

Софія ще раз дивиться в свічадо, очиці блиснули огнем утіхи, і вона тихо відступала від зеркала, не зміняючи пози і виразу лиця. В сю хвилину увійшла Надя, швидко, скоса поглянула на сестру й почала мовчки собі вбиратись.

А Софія все поралась; вона покладала велику увагу на свій туалет сьогодні. Адже сього вечора має бути у них сам князь, господар того дому, що ним управляє її батько. Чи ж не варто подумати о собі?

От Софія вже і вбрана. Знов стоїть вона перед свічадом, поправляючи на собі зграбненьку кремову сукню. «Як то багато значить, коли сукня зроблена у доброї модистки, не то що у якої-небудь нещасної швачки або, крий боже, вдома!» — дума*; Софія.

Софія не дуже висока, ще б трошки, і її можна було б назвати навіть низькою,— тим вона тримається завжди просто і ходить на високих корках. Вона пе зовсім рада з свого зросту,— їй хотілось би бути трохи вище. Зате вона дуже зграбна, а своїми рученятками навіть дуже втішається, дарма що Надя називає їх котлетками.

От обидві сестри виходять з своєї кімнати, щоб показатись матері. Вони стоять поруч: на старшій сукня штучна, ясної барви, старанно добрана до лиця; на меншій убрання не конечне свіже, якоїсь міньонної барви, либонь, перешите з маминої сукні, та й пошите не дуже зграбно: трохи коротке (се дуже дражнить Надю!) і якогось дитячого крою; не видно, щоб те убрання шилось у дорогої модистки.

Пані Турковська, вглядівши дочок, підійшла зараз до Софії й почала її оглядати з поважним видом і критичним, дуже пильним поглядом.

— Ти б, Софійко, наділа на шию рожеву синельну: треба, щоб у твоєму убранні було щось рожеве, а то трохи вже одностайно виходить. Пожди: я тобі ще принесу нову брошку... Так буде добре. Ти сьогодні гарненько причесана, тільки — Надю, принеси лишень гребінця! — і пані Турковська почала поправлять на чолі Софії