Солон - Відлуння золотого віку

все ж не умреш.

V, 81

Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане:

   Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.[58]

VI, 48

«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний,

   Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.

VII, 3

Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,

   Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.[59]

VII, 9

Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний,

   От лиш не знати, коли стане промовистим він.

VII, 16

Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки,

   Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?[60]

VII, 19

Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) —

   Першим незнану колись перепливав далину,

Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили,

   Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали.

А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша

   Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.[61]

IX, 5

Пáвло, за Пріска заміж кортить? Видать, не дурна ти.

   Тільки ж не квапиться Пріск: видно, й він не дурний.

IX, 45

Під Ведмедицею щойно лиш ти воював, Марцелліне,

   Зносив повільну ходу ґетського неба зірок,

А незабаром — казкові хребти, Прометеєву скелю

   Зможеш, дійшовши туди, сам, наяву, озирать!

А як почуєш луну — сивочолого скрики героя —

   Скажеш: «І скелю саму твердістю він поборов!»

Ще ж і таке додаси: «Хто муки такі перейти міг —

   Той собі й право здобув — виліпить плем’я людське».[62]

IX, 70

З болем мовив колись «О часи! О звичаї!» Туллій[63],

   Як Катіліна до чвар, до братовбивства схиляв.

Як із мечами — тесть і зять[64] пішли проти себе,

   Й кров'ю співгромадян сумно спливала земля.

Що ж і тепер «О часи! О звичаї!» мовиш ти? Що ж то

   Не до вподоби тобі, Цеціліане, тепер?..

Ні тут шаленства мечів, ні вождів сліпої нестями —

   Спокоєм, миром тепер насолодитись пора.

То не від наших звичаїв, ні, часи поганіють —

   То від твоїх же — тобі пахнуть погано часи.

IX, 78

Сім схоронивши мужів, віддалась, Піцентіне, за тебе

   Ґалла: до вмерлих піти, певно, не терпиться їй.[65]

IX, 80

Геллій, голодний бідняк, оженивсь на старій, та багатій:

   Геллій пасеться тепер, можна сказать, на жоні.

IX, 83

Між незвичайних, Цезарю[66], див твоєї арени, —

   Давні на розкіш таку не розщедрились вожді, —

Сито очам, але вуха тобі зобов’язані більше:

   Хто декламатором[67] був, той уже нині — глядач.

X, 8

Павлі заміж за мене кортить, та женитись на Павлі

   Я не бажаю: стара. Старша була б — захотів[68].

X, 27

В день уродúн свій гостиш, весь сенат, Діодоре, у себе,

   Рідко де й вершник такий, щоб не запрошений був.

Тридцять сестерціїв кожному ще — в додачу від тебе,

   От лише знатним тебе все ще ніхто не назвав.[69]

X, 31

Вчора ти, Калліодоре, продав раба за дванадцять

   Тисяч: хотів хоча раз сісти за царський обід.

А пообідав — зле, хоч барбун, що його за чотири

   Фунти купив ти, вінцем був між наїдків усіх.

Хочеться крикнути: «Гей! Та це ж, потворо, не рибу —

   Це ж ти людину живцем, людиноїде, їси!»[70]

X, 39

Лесбіє, кажеш, народжена ти за консула Брута?

   Брешеш. За Нуми-царя? В очі нам брешеш і тут.

Хто б докопатись хотів, якого ти все-таки віку, —

   Визнати б мусив: тебе — з глини зліпив Прометей.[71]

X, 59

Вірш мій сторінку зайняв — її ти перегортаєш,

   Видно, коротше, а не — краще тобі до смаку[72].

Маєш усе на столі — розмаїття страв усіляких,

   Тільки ж, ласуне, тебе ласощі ваблять одні.

Я б не хотів, щоб моїм читачем був ласун вередливий, —

   Хочу такого, хто хліб ставить над ласощі всі.

X, 96

Дивно, Авіте[73], тобі, що про дальній край я так часто

   Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? —

Золотоносний Таг і рідний Салон[74] мене кличуть

   І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий.

Той мені край до душі, де скромні статки дарують

   Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать.

Тут споживаєш, там — з ниви живеш[75]: тут ледве що тліє

   Вогнище[76]; там же воно — весело палахкотить.

Тут і за голод — плати, оббере тебе й ринок до решти,

[10]   Там, що з городця збереш, — матимеш те й на столі.

Тут — ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо,

   Чотири осені — там тогу одну лиш ношу.

От і годи владарям, коли дружба тутешня не може

   Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.

XI, 64

Фавсте, не знаю, про що ти жінкам багатьом усе пишеш,

   Знаю зате: ні одна, Фавсте, не пише тобі.

XI, 101

Як ти Таїду, худеньку таку, міг побачити, Флакку?

   Видно, такий в тебе хист: бачити навіть ніщо.

XI, 103

Вдачею, словом такий уже ти, Сафронію[77], чистий,

   Що, далебі, невтямки, як же то батьком ти став.

XII, 23

Леліє, зуби й волосся собі (й не сором?) купуєш.

   Як же з очима, скажи? Може, і їх продають?

XII, 33

Геть всі сади розпродав Лабієн, щоб рабів накупити, —

   З фіґою серед рабів нині лишивсь Лабієн.[78]

XII, 56

З десять разів ти на рік, бува, й частіше хворієш,

   Та не тобі через це — нам, Поліхарме, біда:

Тільки-но з ліжка — й друзів уже з дарами чекаєш.

   Сором май! Раз захворій, щоб не хворіти уже![79]

XII, 92

Часто ти ставиш питання мені, яким себе, Пріску,

   Бачу, якби в один день сильним, багатим я став.

Та хіба можна, скажи, поведінку