Солон - Відлуння золотого віку

омана.

   Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.

Про сни[39]

[R 651]

Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять,

   Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають —

Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі

   Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий:

Що впродовж дня було — діє вночі[40]. Хто звик воювати,

   Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній —

Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться

   І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті.

А правникові — справи його, і закони, і форум;

[10]   Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу.

Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик.

   Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець

То випірнає з води, то разом з уламками тоне.

   Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле.

Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця.

   Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.

«Снігом, а він аж іскривсь…»

[R 706]

Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене.

   Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем!

Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди

   Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг.

Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть

   В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь?

Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом.

   Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей[41].

Про мурашку

[R 104]

З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка,

   Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть.

Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка[42]

   Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі!

Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка[43],

   Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла:

Як Просерпіну[44] Плутон на своєму повозі викрав,

   Так і Цереру[45] той дріб тягне у нори земні.

Про канатоходця

[R 112]

Наче струна, од стовпа до стовпа, напнута мотузка —

   Вправно ступає по ній впевненим кроком юнак.

У вишині, де рушив у путь піднебесний мандрівець,

   Птах легкокрилий, — і той в леті хитнеться, бува.

У порожнечі вирівнює крок, розставивши руки,

   Щоб із тієї струни не зісковзнула нога.

Так ото, кажуть, Дедал[46], ходу — на лет замінивши,

   Посеред білого дня вдарив повітря крильми.

Скажете: казка; гляньте, однак, — уже це не казка:

[10]   Он же, немов по струні, з вітром іде чоловік!

«Що нарікання гіркі…»

[R 694]

Що нарікання гіркі вгамувати може одразу —

   Все під рукою: про це — дбає завбачливий бог.

Ягід шовкóвиця дасть задарма; город — зеленини,

   Прóстим, дешевим харчем голод кусливий уймеш.

Дурень од спраги вмира при струмку; замерзає на вітрі —

   Дурень, хоч неподалік — весело грає вогонь.

Збройно пильнує закон порогів жони неприступних,

   Вільне, для вільних дівчат, ложе нічим не страшне.

Щедра природа усе дає тим, хто ситим буває,

[10]   Слава ж невситна, марна — жодних не відає меж.

Марціал[47]

II, 7

Красно справи ведеш[48], декламуєш. Аттіку, красно,

   Оповідь красно снуєш, красно складаєш пісні,

Красний ти мімів творець, епіграми красні у тебе,

   Красний граматик ти, красний із тебе звіздар,

Красно співаєш, а ще — танцюєш, Аттіку, красно,

   Красний на лірі гравець, бавишся красно м'ячем.

Хоч і не добре ти робиш усе — усе робиш красно,

   Хочеш, скажу, хто ти є? Найвидатніший крутій.

II, 80

Від ворогів утікав — і себе убив Фанній зі страху.

   От і шукай тут ума: вмер… бо вмирать не хотів[49]!

III, 9

Цінна на мене, я чув, усе якісь віршики пише.

   Але чи пише той, в кого нема читача?[50]

III, 17

Сирник медовий довго кружляв, аж надто гарячий,

   Пальці гостям обпікав — слинку ковтали лишень.

Тільки Сабідій-ласун (ще більше пекла нетеплячка),

   Тричі на ту смакоту, щоки надувши, дмухнув.

Сирник, здавалось, остиг; пора б його скуштувати —

   Ба! Й не торкнувся ніхто: сирник уже був лайном.

III, 94

Заєць той видавсь тобі недопеченим. Різки жадаєш.

   Зайця ж, не кухаря, нам різати, Руфе, пора.[51]

IV, 41

Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло.

   Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52]

IV, 58

Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:

   Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.

V, 42

Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,

   Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере,

Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,

   Нива безплідна зерна теж не поверне тобі.

Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,

   А з усім крамом твоїм піде під воду судно.

Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:

   Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53].

V, 43

Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.

   Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.

V, 58

«Завтра, Постуме[54], — кажеш не раз, — я житиму, завтра».

   Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли?

І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?

   Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян?

Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55]?

   Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить?

Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:

   Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.

V, 59

Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —

   Із доброти це роблю, а не тому, що скупий:

Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;

   Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56]

V, 76

Часто отруту пив Мітрідат[57], і мав з цього користь:

   Як не труїли його, та отруїть не могли.

Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:

   Скільки не голодуй — з голоду