Сергій Вікторович Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

що залишився на простирадлі.

і твій усміх котрий у　мені ще досі…

я знов наступаю на ті　ж самі граблі.

це осінь? ні　– це зима. забудь про осінь.

адже легені тримають чимало повітря.

і твої таксі десь їдуть　– нехай собі. вірю.

вигинаюся подібний змію, подібний звіру.

кружляю немов на лещатах обабіч виру

настромлюю тебе на вістря.

але поки ти є　– десь є　– хай не　зовсім поруч

але поки все так　– повторюється та існує

серце моє росте у　мені як овоч

кожна клітина　– коли росте　– вібрує

* * *

кавалькада дощів

і рум’яно

ти таки контрастуєш із хмарами

й вибухає фортепіано

поцілунками…

хочеш – поганою

бути —

бісишся і

шаленіючи

світ тобі підкоряється – вражений

і нашіптує ніжне —

опівночі —

потойбічне ритмічне адажіо

* * *

ящірка не питається:

ти де

ящірка показує:

я тут

на літньому сонці

трава стає жорсткою

дві дівчинки

на пронизливих велосипедах

наближають минуле

і дорогу до ріки

натискаючи на педалі

розчавлюючи мене

* * *

так пахнуть молоді листки після дощу

так пахне річка…

немов з якогось там сторіччя

тебе висвітлюють зірки

ці фантастичні кольори плавці

у плавнях – плавні-плавні

такі зворушливі і вправні

учасники моєї гри

бо танці сонця – масть руда

бо подихи в алеях темних —

це все напевно недаремно

це все – вода вода вода

* * *

а жінка яку кохав – стала чужою дружиною

а книжка котру гортав – перестала бути цікавою

і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною

грієшся уночі чорною кавою

твої пролітають – і маякують крилами

чужі проминають – падає листя з дерева

маскуються по життю приливи з відливами

і виривають слова – то з серця то з черева

і сніг витягує зорі затягує вузлики

і олені мчать по небу кружляють між хмарами

і хочеться раптом побути на лезі музики

стрибнути у забуття чотирма октавами

Рожеве небо

ще тихо

але за мить

зацокотять підборами дівчата

повертаючись з нічного клубу

і рибалка на мопеді

пронесеться з повним кошиком риби

літо вміє виявляти спражню сутність речей

п’яні крики біля кіоску зазвичай

лунають гучніше за розмови ранкових птахів

десь у глибині зелених крон

листки вигинаються

і темні очі здаються невагомими

і лінія долі напинається ніби вітрило

і мости котрі

чи то поєднують

чи то розділяють нас

здригаються під тиском рожевого неба

* * *

cобаки збиваються у зграї

і атакують

природа бере своє

колектив своє

в серпневих полях

проростає аграрна складова любові

а за лаштунками

виринають спогади від яких

стає тепло

жінкам у прозорих сукнях

допоки твоя європа

вдихає п’янкий аромат придорожніх квітів

що розсипають

відчай і спрагу у галасливому повітрі

ти відповідаєш на дзвінки

ти шукаєш хоча б якогось порозуміння

зі світом

котрий впивається осиними поцілунками в сутність речей

і кожне жало встромлене у потилицю

розпорошується ніби випадкові звуки

що йдуть від вуха до відгуку

від зблиску до найближчої автозаправки

бо ніжність стікає гранатовим соком

і залишає у оперативній пам’яті

відгуки труб і тромбонів

з весільних оркестрів

ніколи не вибереш з них

стебельця правди

бо воля і бажання

у сутінках старого світу

це лише сказані пошепки

слова котрі

блукають самотніми краєвидами

від півдня до півночі

і червоні яблука падають у суху траву

і заспокійливо мовчать

і так розчиняються

Богдана Матіяш

Твоя любов проста й усміхнена

Богдана Матіяш народилася 28 січня 1982 року в Києві, де донині живе й працює. Поетка, перекладач, редактор видавництва і часопису «Критика», представник української редакції часопису «Український журнал» (Прага).

Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007).

Перекладає з білоруської та польської мов. Зокрема переклала книжки: Анджей Стасюк. Фадо. – Київ, 2009; Маріуш Щиґел. Ґоттленд. – Київ, 2010.

* * *

часом коли говорити до тебе я уявляю що таке рай

жодної туги зневіри болю найменших відрухів гніву

хоч якихось відтінків заздрості і неправди час у якому

немає слів недоречно непотрібно непрощення

неуважність зневага час у якому ніколи більше нічого

злого коли говорити до тебе я уявляю великі зелені сади

і розкішні дерева листя міцне повне соків і пагони повні

плодів радісне й чисте світло коли говорити до тебе

коли просто і легко приходити вчитися дякувати

вчитися знати себе від найбільшої до найменшої тіні

від найтихішого до найяснішого світла ставати

прозорим довіряти і довірятися знаєш тоді вже тут

мені часом здається що можна безборонно взявшись

за руки не втративши тіла бачити рай

* * *

ті що люблять подивися які вони прості і красиві

делікатні як найперше ранкове світло

безтривожні як голуби

ті що люблять поглянь як багато вони віддають

і як легко усе що приходить приймають

подивися на їхні долоні повні скарбів

на їхню шкіру на їхні очі на усміх

радісний і щасливий на їхній спокій

погідний як літній вітер

ті що люблять вони як дельфіни

що вистрибують із води веселі й лагідні

розбризкуючи довкола сотні бризок

розливаючи довкола стільки світла

навчися в них дякувати за все що є і чого немає

навчися приходити довірливо й лагідно

і відходити просто

як світло увечері гасне як птах засинає

як вода що тече в землю вертається

* * *

коли любов це так як ти кажеш то хай вона є

хай відходить хай віддаляється і хай повертається

знову коли любов – це все зовсім усе віддати

залишитись ні з чим коли любов це бути

зовсім малим і нічого не мати коли любов

це навіть не знати де вона починається й доки

триває і як вона є чи вона дрібна як пісок

чи як земля велика коли любов це забути про себе

просто довіритись просто подати руку ступити

вперед і піти нічого з собою не взявши ні запаху

дому ні хліба ні їжі й води просто ходімо

попереду тільки зірки і небо безмежне й просте

і найделікатніше світло

* * *

за що ти так міцно мене любиш чому так світло

приходиш так терпляче мене обіймаєш так міцно

мене бережеш чому