Сергій Вікторович Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

class="subtitle">* * *

і ти ні на кого не схожа

і я не найкращий друг…

так тихо і так тривожно

пісок осипався з рук

спочатку – вино духм’яне

а потім фруктовий чай —

за маму що мила раму

за кримських сполоханих чайок

і те що було між нами

і те чого не було

висвічувалося зірками

і далі

морем

пливло

* * *

феєрверки злітають

дівчата купаються голими

травневі свята надривають найтоншу струну

небезпека ранку накочується концентричними колами

так завжди:

– виграємо битву;

– нап’ємося на радощах;

– і проспимо війну…

але головні події стаються перед світанком

постріл у скроню – гудбай, перелітні птахи

натомлені сплять в незнайомих обіймах коханки й вакханки

що сталось те сталось – не буде уже навпаки

тому наливай абищо в паперовий стаканчик

комусь добрий ранок а нам і біда – не біда

на хвилях гойдаються сни і руді помаранчі

і трохи рудою від того здається вода

Африка

африка африка африка

тоненькі кінчики вуст

голоси що пробиваються крізь пісок ніби благають

заберіть нас але спочатку

послухайте як ми співаємо

подивіться як ми танцюємо

відчуйте нашу любов без минулого

без жодних історій бо історія це ми а ви —

наслідок тож що вам розуміти окрім розкладу рейсів

у той бік у цей бік

і пробираючись через їхню пристрасть

складається таке відчуття ніби вони все життя

тільки те і роблять

що ліниво помирають від голоду і невідомих інфекцій

а ми допомагаємо їм танками важкою артилерією

і зенітними установками

з котрих вони вперто намагаються влучити

у чорного ангела смерті

який нахабно кружляє десь

у небі десь над їхніми головами

а тим часом їхні чоловіки ходять

на роботу до офісів у чорних костюмах

з білими краватками

а тим часом їхні жінки народжують героїв

і на фотографіях їхнє сонце прогинається

назустріч твоєму сонцю і довбаний сіенен розповідає

що африка африка африка

це смерть

а вони кажуть —

африка африка африка…

це життя

а ти дивуєшся і ховаєшся і всотуєш

так

це життя

хіба воно могло бути іншим?

хіба воно могло бути кращим?

адже африка африка африка

це любов розказана словами які ти боїшся вимовити

лише повторюєш імена дивних богів лише пережовуєш

тонке листя їхньої самопожертви

і небеса загораються і ти не ладен це спинити

небеса горять

небеса горять

просто над тобою

небеса горять

весь час

їхні небеса палають

Екотуризм

о

дівчата

які добираються стопом на поетичні вечори,

на етнофестивалі – хоча це зрозуміти легше…

я хотів написати про них

але я не знаю хто насправді вони

з якого тіста виліплені їхні сни

і чому зірки дивляться так згори

на перестиглі черешні

втім

уявляю собі чим наповнені ці – заважкі – наплічники:

змінний одяг

книжки для автографів алюмінієвий посуд

власні вірші котрих соромляться вічно

так ніби хтось має право на хоч який-небудь осуд

ось – виходять на трасу

ось – ловлять фуру

і в такий спосіб долають депресію

потім підзаряджають свої недорогі мобільники…

іноді я не впевнений що вони люблять поезію

іноді я сподіваюся їх заводять далекобійники

* * *

ледь охололі поля і міста іграшкові…

де загубилися ви розпорошились ви

друзі мої із якими я бився до крові

діти сирої води і гнучкої трави?

ніби в’юнок вислизає життя із долоні

втримати – марно та знову пригадую як

снами моїми – за обрій – проносяться коні

крила свої розправляє у вічність вітряк

це неймовірне а може примарне братерство

ранок сполоханий сонячних променів рій

м’яч волейбольний у сітці

метелик у серці

правда у герці

і гаряче правді моїй

* * *

Мов не зима – сніг впав і розтанув,

повітря в обіймах консольних кранів,

з радіо – зрада, шторм.

За півгодини обідня перерва

тому традиційно напружені нерви

творців примітивних форм.

Вони говорять смачно і різко,

ніби життя – це м’ясна нарізка.

Кожен візьме своє —

хмара похмура, бура примара:

ось вам селера, ось вам соляра,

ось вам соляріс є.

Тумани з моря – м’які на дотик,

мов запливає антибіотик

в чистий медичний спирт.

У кожного є свої абоненти,

свої аргументи і контраргументи,

війна і – нарешті – мир.

Проступить вода на рецепті, між літер

бо час – просто час, а не вбивця чи лікар,

і всі в молоці ліхтарі.

І щастя святкове – беріть його, рідні…

Жінки – ласкаві, собаки – вірні,

а небо десь угорі.

* * *

кажеш – день

кажеш – вода

кажеш – тече

я відчуваю дотики позачасся

падає ранок

просто з твоїх очей

падає на лице промінь

падає щастя

день де були ми вдвох

де були ми всі

день що лунає музикою над нами…

випий роси – доведи щось потім отій росі…

дівчинка зовсім маленька – стрибає рядками

ніби вона – це все

а вона – це все

віриш слідам її і її волоссю

падає промінь

падає на лице

ця неймовірна

меланхолійна осінь

щоб захлинутися – вистачить кілька надій

аби збагнути що сталося – сяйвом отрути —

тепло торкнутися крил мов торкнутися вій

ніби – пробачити

ніби – померти

i не відчути

* * *

ногами по вікнах

пройшов дощ

ніби міcцеві вибори —

дівчинко я пам’ятаю усі твої голоси,

волосся в деталях – вигини вибрики вихори

викрики в темряву – мов у найкращі часи,

корки котрі на дорогах що тягнуть до тебе,

номер котрий не відповідає мені…

скільки води ще – хто скаже – у цьому небі?

скільки коштовних камінчиків там – на дні?

добре тому хто пірнув повернувся і вижив

вирвав останній стрибок – на останній межі…

час випинається час по-котячому хижий

яблуко мокре впало собі й лежить

* * *

ці небеса не　варті твоєї присутності.

я вірю собі, тобі та від того не　легше.

хочеться пити тебе, їсти з　тебе черешні.

ніби усе як вперше, завжди як вперше…

карнавал розкутості

знаєш я　міг би казати　– тобі лиш казати

доки хмари сіють свої сніжинки.

ніхто не　пояснить　– ні виправдання, ні вчинки,

але пишу тебе　– як на льоду картинки —

притрушеному, тонкому, ніби смачні цитати.

і твій запах