Валентин М. Стецюк - Врятовані совістю

class="p1">— Но ми нє можем сідеть здєсь бесконечно! Давєча я получіл предпісаєніє двігаться к Росошанському лєсу, там снова бєзобразнічаєт Шрам.

— Ета птіца поважнєє Шрама будєт. Я беру на сєбя всю отвєтсвенность за задержку.

— Ну, развє так! Но советую тебе бить с Ковелем покруче.

— Да, єго надо сломать, попробую другіє мєтоди. Судя по клічкє он родом с Волині, возможно у нєго там родствєнікі. Возьму єго «на пушку», мол оні в наших руках.

На тому офіцери розійшлися. Зябліков пішов спати, а Вахрушев викликав до себе Ковеля. Він все ще сподівався, що Ковель може переконати повстанців вийти з печери. Підстави для таких міркувань були, бо інколи партизани виходили з криївок, спокусившись на обіцянки життя і волі.

Коли Ковель сів перед Вахрушевим, той зразу сказав:

— Я получіл с Волині нєпрятниє для вас свєденія.

Ковель не зрозумів, при чому тут Волинь, але все одно занепокоївся і це не пройшло повз увагу Вахрушева. Намагаючися бути обережним, Ковель спитав:

— Що саме?

— Ви нє догадиваєтєсь?

— Догадуюсь, — на всякій випадок сказав Ковель і Вахрушев вирішив, що він на вірному шляху. Він хитро посміхався і мовчав. Ковель же з Волинню нічого спільного не мав, бо був родом аж з Криндичівки, що на Луганщині, і він зрозумів, що це якась провокація і в цій ситуації йому було вигідніше зробити вигляд, що він на неї піддався. Вахрушев, нарешті продовжив:

— Ето касаєтся вас лічно.

— Я так і подумав.

— Ето вас нє волнуєт?

— Чому ж ні?

Така гра продовжувалася ще деякий час. Ковель намагався показати, що він дуже стурбований, щоб капітан розвивав свою думку далі. Вахрушев, зі свого боку, думав, що він на вірному шляху і врешті сказав:

— Ваші блізкіє в наших руках.

— Батьки? — з удаваним страхом спитав Ковель.

— Ви знаєтє, што ім грозіт, — відповів Вахурушув, уникаючи пояснення, кому саме загрожує небезпека.

Ковель затягував допит, як міг, хоч все ще боліла голова і хотілося спати. Кінець-кінцем він зрозумів, емгебіст шантажує його, намагаючись схилити до зради перед погрозою поганих наслідків його батькам, дружині і дітям. А ніякої родини у Ковеля не було, він був сам-один. Але треба будь-що тягти час і він сказав:

— Дайте подумати до ранку.

На диво, Вахрушев на це погодився.

Частина третя

Ромко прокинувся від холоду і злякався. Скільки вони спали? Він підсунувся до отвору і виглянув зовні. Вже сіріло. Він розштовхав Славка і той прокинувся зразу. Хід, яким вони могли потрапити до Дуки, був досить широкий і хлопці полізли в нього. Дорога була відома, але через півгодини на заваді стала перепона. Хід був завалений камінням. Спочатку хлопчики розгубилися, але вони були впевнені, що не збилися з дороги. Дука би мала бути вже. Тоді Ромко зрозумів, що каміння наклали бойовики. Вони витратили з чверть години, щоб розчистити хід, відтаскавши камені назад у ширшу частину проходу. Коли вони просунулися далі, виникла нова перепона — хід перекривали збиті дошки. Отож, вони явно досягли мети. Ромко повз перший і він почав стукати у дошки. За ними не було жодного руху. Ромко взяв у руку камінчик і почав стукати сильніше.

Золотий спав на нарах тривожним сном. Стукіт над головою якимось чином вплітався в його сон, але скоро він прокинувся і зрозумів, що хтось стукає за дерев’яною стінкою. Він тихенько піднявся у напівтемряві і розбудив найближчих хлопці. Вони стали напоготові з «шмайсерами» в руках. Тоді Золотий тих спитав:

— Хто там?

— Свої! — відповів якийсь дитячий голос.

— Хто свої?

— Бігме, ми хлопці з Печорної! — донеслося з-за стінки.

Бійці переглянулися. Здивування і радість перемішалися на їхніх обличчях. Ось вона допомога! Навряд чи таким шляхом намагалися їх видобути москалі. Золотий наказав розібрати хитку стінку і двоє вояків легко відвалили її вниз. В скалі стало видно отвір, про який партизани просто забули, бо пройшло вже кілька років з того часу, коли обладнали криївку. З отвори висунулася дитяча голова. Ромко ще раз промовив: «Ми свої!» і почав вилізти з нори. Хтось допоміг йому, а потім і Славкові, який витягнув за собою подертий клумак.

Коли всі заспокоїлись, поїли з принесеного хлопцями, почалося обговорення плану подальших дій. Більша частина групи, яку мав вести Ромко, мала виходити негайно. Досвідчений Сокіл з двома бійцями мав затриматись в печері, щоб москалі не довідалися про відхід бойовиків. Вони мали час від часу подавати знаки, що партизани все ще в печері, тобто інколи стріляти і кинути одну або дві гранати. Славко лишався з групою і ближче до обіду мав вивести її до Жабиного ока. За цей час основна група мала вийти з печери і відійти далеко в ліс і вже там думати про те, як врятувати Ковеля і Орлика (тобто Ореста).

Ромко пам’ятав дорогу добре. Партизани крім зброї взяли із собою лямпи і шнурки. Без пригод дісталися до Зміїної нори, а тут затрималися, почергово спускаючися шнурком вниз. Всі дуже спішили і через годину Ромко вивів бойовиків до Жабиного ока. Як виявилося, вода знову піднялася через дощі, що відновилися від вчора. Ромко велів усім рухатися назад, але виникло невелике сум’яття, бо не всі розуміли, в чому справа. Коли відішли у трохи ширше місце, Ромко навчив партизан, яким способом треба вилізти назовні. Кожен мав набрати повні легені повітря і якмога швидше лізти в нору вперед головою і рухатись до отвору. Опинившись в кітлі, треба було встати на рівні ноги і тоді вже випустити повітря. Бійці були худі, як тріски, і слідом за Ромком один за одним без проблем щезали в норі. Аж коли лишилася остання група, виникли побоювання, що Грім може не пролізти без дихання. Він був дуже кремезною людиною. Не без жартів хлопці перев’язали його шнуркам і запевнили його, що витягнуть з нори живим або мертвим. Але все обійшлося. Грім, направду, довше інших вовтузився в норі і його таки прийшлося тягти. Він дещо очманів від тої пригоди, навіть не витерпів і випустив повітря у воду, але в останній момент.

Перші, хто виліз назовні, зразу стали на варту, хоча зброя і набої намокли і не надавалися до стрільби. На щастя, падав дощ і довкола нікого не було. Партизани дощу не боялися, бо і без нього були мокрі до нитки. Коли всі вибралися, Ромко повів групу до халабуди. Аж тут всі трохи перепочили, викрутили одежу і сіли обмірковувати, що робити далі.

* * *

Цього ранку Ковель, добре обметикувавши ситуацію,