Валентин М. Стецюк - Врятовані совістю

вирішив змінити поведінку на допиті. Раз іде допомога, то вона має бути вже скоро, а що на допомогу не прийде багато бійців, то це він знав напевно. Отож і він має якимось чином допомагати визволенню. Нога вже не боліла і він був готовий допомогти операції залежно від обставин. Перед Вахрушевим треба удавати себе за слабого, це ясно, однак допит він мав затягувати як можна довше і для цього якось перевести його в інше русло. Отож, він одразу заявив, що на Волині він ніколи не бував, а родичі, якщо так і є, то дуже далекі, хоч їх теж шкода і поніс далі якусь нісенітницю. Своєю поведінкою Ковель спантеличив емгебіста, який вже тішився майбутнім службовим успіхом. На питання він або говорив якісь бздури, або скаржився на біль у голові. Потім сам почав страшити капітана, що кара небесна його не мине:

— Ой будете ви, москалі, відповідати за свої злочини!

— А я не «москаль», — відказав посміхаючись Вахрушев, сам не знаючи чому.

— А хто ж ви? — здивувався Ковель?

— Я удмурт!

— Удмурт? — здивувався Ковель. Він здогадався, що це якась нація, але ухопився за можливість перейняти ініціативу на допиті і спитав, удаючи нерозуміння:

— А що це таке?

Вахрушев усвідомив, що порушив правила ведення допиту, але все ще сподіваючись схилити Ковеля до співробітництва, пояснив:

— Ето такая нація на Урале, но ето к делу не относітся. А вот если не образумітесь, то самі проведете остаток лєт за Уралом!

— Як це не «относітся»! Та ми ж з вами в одному ярмі!

Вахрушев скривився від досади на самого себе і взяв у руки цигарку, не запропонувавши курити Ковелю. Він розумів, що той десь має рацію. Знав він про зневажливе ставлення до «нацменів» взагалі, а зокрема знав, що поза очі усі, а найбільше Опанасенко, називають його «лапотником» або «Пензою толстопятою». Вахрушев при нагоді намагався пояснити начальнику, що Пенза не має жодного відношення до удмуртів і що личаки, від яких бувають грубі п’ятки, носила колись вся Росія, але Опанасенко, географічні знання якого обмежувалися програмою четвертого класу початкової школи, лише відмахувався. До того ж, в глибині душі він хизувався тим, що його предки ніколи личаків не носили, а лишень чоботи, хоча часом ходили і босі. Правду кажучи, на цьому «націоналізм» Опанасенка закінчувався, але навіть і в такому вигляді він ніколи його не виказував і, щоб показати свою собачу відданість провідній державній нації, при будь-якій нагоді висміював не тільки удмуртів чи мордвинів, але і «хохлів» теж.

Поки Вахрушев курив у задумі, до кімнати зайшов Зябліков.

— Слушай, капітан, я начинаю операцію, время не ждет.

Вахрушев помовчав і сказав у байдуже:

— Успєхов. Конвой, уведите пленного!

Зябліков пішов до себе і викликав старшину роти:

— Старшина, построй роту!

— Слушаюсь, товариш капітан! Всю роту? Второй взвод на постах, а первий отдихаєт после ночі.

— Ну, построй только третій взвод.

— Слушаюсь! Разрешите іті!

— Іді!

Третій взвод вишикувався на майдані перед церквою і чекав командирів — капітана Зябликова і молодшого лейтенанта Капітанова, якого інші офіцери жартома теж називали «капітаном», через що інколи виникали плутанина, яка все бувала якоюсь розвагою у цій собачій службі.

* * *

Орест під стріхом чув голоси на майдані і вирішив подивитися, що там робиться. Він, не зважаючи на біль у стегні, продовбав дірочку у соломі, якою була крита хата і одним оком глянув на площу. Якраз капітан Зябліков пояснював взводові «бойове завдання». Він добре чув і розумів, що говорив командир. План дій був такий. Перед входом до печери солдати мали встановити підготовлене риштування і з нього закидати печеру гранатами. Щоб бандерівці не завадили справі, кулемет з того берега мав обстрілювати печеру. Орест зрозумів, що при такому розвитку подій порятунку хлопцям нема. Єдиною надією на порятунок хоча б кількох з них, було пробиватися з боєм. Однак для цього вони мали мати нагоду і сигнал. Одночасно і нагодою і сигналом мала стати стрілянина. І таку стрілянину треба було організувати і це міг зробити тільки він, Орест. Він оглянув свою зброю. У нього був «шмайсер» з двома запасними магазинами, пістолет ТТ і лимонка. Він встав на одній нозі, підтримуючись лівою рукою за крокву. В правій руці він тримав ТТ.

Зябликов все ще розмахував руками, пояснюючи солдатам завдання, коли Орест вже взяв його на приціл. Він не хотів його вбивати, бо знав, що за статутом в разі смерті командира хтось зразу почне виконувати його обов’язки, але якщо його лише поранити, то може виникнути певне сум’яття — чи рятувати командира, чи слухати його накази, чи перебирати командування командирові взводу? Отож Орест прицілився у товстий зад командира і почав плавно натискати спусковий гачок. Як і мало бути, постріл гримнув несподівано для і нього самого, і тим більше для москалів, але так само, як і мало бути, постріл був влучним. Зябліков вхопився за задницю, ніби його вкусив пес, а потім впав на землю і поповз до найближчого плоту. Солдати вмить розбігся під і поза плоти і поки Орест лаштував «шмайсер», на площі вже не було нікого.

Тим не менше, він почав стрілянину, практично неприцільну, аби лиш наробити більше галасу. Як він і передбачав, солдати, в більшості недосвідчені, не знали, що їм робити без наказу командира. Дехто з них з-за плотів почав стріляти навмання, чим тільки підсилили паніку, інші повтікали за найближчі хати. Лише молодший лейтенант Капітанов швидко отямився і почав робити спроби взяти командування на себе. Він сховався за грубий стовбур липи у подвір’ї якраз навпроти Ореста, але не усвідомивши добре, звідки йде стрілянина, не зовсім вдало заховався і був непоганою мішенню для Ореста. Однак тому стріляти, стоячи на одній нозі, було дуже незручно. Він стрілив довгою чергою у москаля і таки поранив у плече. Тут «капітан» зрозумів свою помилку, відсунувся далі за стовбур, але командувати вже більше не став, бо негайно зайнявся своєю раною. Вистріливши один набої, Орест не став стріляти після заміни магазину, а приліг трохи відпочити, бо одна нога дуже тремтіла від напруги, а друга розболілася від різких рухів. Коли настала тиша, було чути лише квоктання переполошених курей та жалібне мекання кози, яку зачепила чиясь сліпа куля. Осмілівши, деякі солдати, що повтікали за хату, почали радитися, що його робити далі. Хтось сказав, що треба рятувати капітана, але його зрозуміли по-різному. Дехто подумав про капітана — командира загону, а хтось —