Валентин М. Стецюк - Врятовані совістю

«проблема» у будь якому контексті означало, що допомога вже йде. Бійці не мали жодної уяви, яка може їм йти допомога, але вірили, що це правда.

* * *

Ромко і Славко, перекусивши, приступили до нових пошуків. Вони знову пішли до тої щілини, яку раніше бачив Ромко вздовж лівої стіни. Підлізши під скалу, Славко посвітив униз ліхтариком, дзижчачи ним у тиші щосили. Він розгледів, що за щілиною внизу була дуже велика заля, стеля якої була майже на рівні щілини. Більше він нічого не встиг побачити, бо швидко стискати ліхтарик заболіла рука. Тоді Ромко казав Славкові тримати його за ноги і заліз у щілину якнайглибше. Він висунув голову у простір і став дзижчати ліхтариком почергово правою і лівою руками. Щілина обривалася високим уступом, а самій залі не було видно кінця. Він подригав ногами і Славко його витягнув назад. Хлопчики обговорили, як робити спуск і першим почав спускатися Ромко. Він перев’язався шнурком під раменами і взявся за нього обома руками. Славко тримав шнурок через плече, наступивши на кінець ногою і стоячи спиною до щілини. Так Ромко спустився добре. Потім Славко спустив клумак і став думати, як йому спускатися самому. Він позносив каменів, яких було багато довкола і навали їх на кінець шнурка, зробивши на ньому великий ґудз. Сам він задом поліз у щілину і, спустивши ноги, випробував, чи міцно тримає шнурок. Здалося, що міцно, і Славко почав спускатися. Ромко світив йому ліхтариком. Славко вже спустився досить глибоко, коли шнурок раптом тихо, а далі швидше поїхав і хлопець разом з ним впав униз. На щастя, вже не було так високо і Славко нічого не пошкодив, хоча трохи настрашився.

Діти почали обстеження печери. Вона була не просто велика, а направду величезна. Окремі кам’яні брили були розкидані у безладді тут і там, зверху звисали довгі вапнякові бурульки, на кінцях яких у світлі ліхтарика виблискували краплі води. Темна вода вкривала більшу частину підлоги, лишаючи широкі сухі смуги вздовж стін, які часом піднімалися уступами до склепіння. Справжній палац! Але пошуки нічого не дали. Щілин в залі було кілька, але вони всі були завузькі. Славко поліз був одну з них, але так застряг в ній, що ледве виліз. Печерні мандрівці відпочивали і шукали знову, весь час тримаючися разом. Свічки догорали, їх треба було берегти. Хлопчики роздивилися залю знизу, а потім, видряпуючися по каменях, обстежили і верхню частину. Вибившися з сил, вони присіли відпочити під прямовисною стіною. Настрій був кепський, вони вже не знали що робити далі і, бануючи, сиділи мовчки. Треба було повертатися назад. Назад шукати нові ходи, чи назад на поверхню? Про останнє ніхто з них не наважувався казати першим. Ромко, сидячи на камені безсило опустив руки і відхилився назад. Раптом ліва рука намацала в щілині між каменями, якийсь металевий предмет. Ромко вхопив його в руку — це був ніж. Хлопець не міг зразу повірити, але це був ніж, і, головне, його власний ніж, який вчора впав у прірву зі Зміїної нори.

— Ади, Славку! Це мій ніж! — заволав Ромко.

Славко, звичайно, нічого не зрозумів — ніж це добре, але що з того? Вскочивши на ноги і чомусь пошепки Ромко йому нарешті пояснив, що над ними є Зміїна нора і в цьому є порятунок. Второпавши в чому річ, Славко негайно почав розглядатися, як можна дістатися наверх. Перед ними була стіна, така висока, що промінь ліхтарика не сягав до її верха. Ліва стінка піднімалася догори уступами, вкритими каменюками. Сміливці полізли до самого верху і посвітили ліхтариком праворуч. Уступ, на якому вони стояли зігнувшись, обривався як раз перед темною щілиною, під якою була майже прямовисна стінка. Очевидно, там і був вхід до «Зміїної нори». Радощам не було меж, але швидко стало ясно, що дістатися до отвору надзвичайно складно. Це був би значний ризик для життя. Щілина, сама хоч і досить широка, з їхнього краю ставала зовсім вузенькою. Тут влізти було неможливо, а до ширшої частини можна було дістатися хіба тільки висячи на руках над прірвою, як на турніку. Перебираючи руки по верхньому краю плити через півметра-метр можна було дістатися до ширшої частини і тоді вже можна було підтягнутися і влізти в нору.

— Ромчику, спішити не будемо, давай спочатку заберемо речі, — запропонував Славко. Хлопчики підняли клумак, запалили свічку і почали роздивлятися. При ближчому розгляді стало ясно, що справа, хоч і складна, але не безнадійна — на стінці де-не-де були невеличкі виступи, на які можна було легенько спиратися ногами. Першим мав лізти Славко, бо мав більше сили в руках. Для страховки він обмотався шнурком, який через плече тримав Ромко, заздалегідь спершися ногою у камінь. В другій руці він тримав свічку. Славко просунув пальці в щілину, зчистив з неї пісок і шутер, щоб було надійніше триматися і почав рухатися до краю уступа. Досягнувши краю, він вже повис на руках, і, намацавши ногою невеличкий виступ, пересунув праву руку далі. Так само він пересунув і ліву руку, потім знову праву. Ромко потихеньку відпускав шнурок. Ось уже і ширша частина. Славко підтягнувся на руках вище і вже сперся на праву долоню, але в щілину зразу влізти не міг, бо заважала голова. Секунду Славко повисів у такому положенні, а потім нахилив голову якмога нижче і подався вперед. Коли він вже ліг животом на плиту, влізти в нору не було не складно. Трохи перепочивши, він гукнув:

— Ромцю, давай клумак.

Передавши на шнурку речі, Ромко став сам готуватися повторити Славкову авантуру. Всередині все захололо, як тільки подумав про прірву під собою. Його підбадьорив товариш, який кинув йому кінець шнурка:

— Не бійся, в разі чого витягну.

Ромко знову обв’язався шнурком під раменами і повис на руках. Шнурок заважав, але був натягнутий добре. Забувши про страхи, Ромко просунувся далі і, дригаючи ногами, вліз у нору, фактично витягнутий Славком.

Маленькі рятівники були щасливі. Справа здавалася їм зробленою і вони прилягли в норі відпочити. Не зчулися, як позасинали.

* * *

Пізно ввечері Вахрушев радився з командиром загону Зябліковим, теж капітаном. Бандерівці не піддавалися на агітацію, а Ковель більше не погоджувався на будь-яку співпрацю з «органами». Зябліков наполягав на знищенні боївки гранатами. Однак Вахрушев заперечував і сказав, що за агентурними даними серед бандерівців був командир УПА високої ранги. Взяття його в полон означало обезголовити повстанський рух в цілій окрузі.