Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Три будильники стояли рядком. Два цокали, один кліпав електронним табло. Щодня, щодня, а Сашці в гіпсі ходити півтора місяця…

«…Люди падають, ламають кості, гинуть під колесами…» Але ж Сашка чесно виконувала всі умови! Чому ж із нею це все-таки сталося?

«Не переймайся, — сказав старий хірург. — Справа житейська». Авжеж, якби Сашці було років сімдесят — тоді лихо. А так — незручність, неприємність, погано, але не трагічно…

Погано, але не трагічно. Якби у Валентина не було тоді серцевого нападу — як розвивалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?

Сашка пробралася на кухню. Накапала собі маминої валеріанки, випила залпом, — яка гидота! — забилась під ковдру й заснула.

* * *

О чвертій двадцять дев’ять її підкинуло, немов на трампліні. Сашка сіла, не тямлячи нічого спросоння, спробувала випростати руку й сіпнулася від несподіваного болю.

Згадала все. Струснула головою. Невже вона проспала майже добу?!

У роті було сухо. Сашка встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Застромила правицю в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з будинку.

Небо знову прояснилося і зоріло ясно-ясно. Лід у дворі подекуди був сколений, а подекуди щедро посиланий піском і сіллю. Гіпс на руці холодив — незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої лишалося кілька хвилин, Сашка дедалі пришвидшувала ходу. Спустилася в підземний перехід, притримуючись здоровою рукою за поруччя. У напівтемній трубі відлунювали її поквапливі кроки. Рахунок ішов уже на секунди.

Перед входом до парку горів ліхтар. І стояв, привалившись до стовпа, чоловік.

Сашка пройшла повз нього, цілеспрямована, мов куля. І тільки коли опинилася на засніженій доріжці, здригнулась і озирнулася.

Світло ліхтаря відбивалось у скельцях димчастих окулярів. Палали дві жовті крапки.

— Іди додому, — сказав чоловік під ліхтарем. — Відпочивай. Відсьогодні можеш більше не бігати.

* * *

У березні зняли гіпс. Мама припустила, що тепер, нарешті, Сашка перестане нервувати і її вибрики припиняться.

Їй напрочуд важко далася відмова від ранкових пробіжок. Здавалося, життя втратило сенс. Присутність Валентина дратувала щораз більше. Якось він навіть перебрався в готель, і мама кілька днів не розмовляла з Сашкою. Сама-самісінька, Сашка довго блукала вулицями, нехтуючи й школу, й курси. Репетиторка, зрештою, відмовилася з нею працювати.

Валентин умовляв маму потерпіти, запевняв: усе це через перелом, винні анальгетики, що їх Сашка ковтала мало не пригорщами. Він по-своєму мав рацію.

І мама виявилась права. Скинувши гіпс, знову відчувши свою руку, Сашка майже відразу заспокоїлась. Ланцюг життя повернувся на звичні шестірні, вони закрутилися, відраховуючи: ранок, школа, курси, уроки, вечір, ніч…

Набір однакових днів. Усталений ритм. Сашка навчилася не здригатися при зустрічі з перехожими в темних окулярах: настала весна, й таких людей на вулицях чимраз більшало. У школі збирали гроші на випускний вечір, довго сперечалися на батьківських зборах і заледве не полаялись: хтось, як Сашчина мама, пропонував святкувати скромніше, хтось хотів обов’язково дорогих подарунків усім учителям і круїз на пароплаві по річці…

Сашка написала пробний твір на курсах і отримала, на превеликий жаль, чотири бали.

— Не берися за вільну тему, — настановляла викладачка. — Ліпше обирай щось стандартне і розкривай, як учили. Вільні теми — для геніїв або двієчників, не наступай двічі на ті самі граблі!

Сашка слухала, кивала й знала, що рано чи пізно чоловік у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадає, а Сашка не зможе відмовитися.

Чи спробувати бодай раз? Що, як серцевий напад у Валентина — випадковість?!

Щораз од таких думок Сашка боязко озиралася. Вона знала: повстати не зможе. Навіть не намагатиметься. Надто страшно.

* * *

До медалі вона трішки недотягла. Розчарування практично не було: вона давно знала, що так і станеться. Випускний пройшов повз неї: Сашка засинала в розпалі загальних веселощів і була страшенно рада, що принаймні круїзу не буде.

Ваня Конєв танцював з Ірою з паралельного класу. Сашці було майже байдуже. Кінь отримав медаль і на момент випуску був уже студентом мехмату.

А Сашка подалася здавати документи на філологію. Сама. Мама хотіла йти з нею, але вона відбрикалася.

Розквітала липа. Накрапав дощик. Сашка йшла й посміхалася. Цього року моря не побачить, як власних вух, ну й нехай. Якщо не вступить із першого разу… Неприємно про це думати, але мало там що… Влаштується десь секретаркою. Хоча б і на тій самій кафедрі. Попрацює, познайомиться з людьми…

Вирветься з цього клятого кола — конспект, уроки, конспект…

— Сашко!

Вона озирнулася, усе ще посміхаючись. Чоловік у темних окулярах сидів на лаві, повз яку вона щойно так неуважно прочимчикувала. Наче відбиваючи її посмішку, він розтяг губи й жестом поплескав по лаві поруч із собою.

Сашка підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.

— Як рука? — недбало запитав співрозмовник.

— Добре.

У мокрому гіллі липи над їхніми головами вовтузилися горобці. Оглушливо цвірінчали.

— Скільки в тебе монет?

— Чотириста сімдесят дві, — не замислюючись, відповіла вона.

— Ти набрала прохідний бал.

— Я поки не складала ніяких іспитів…

— Складала-складала. — Він знову посміхнувся. — Тримай.

І простяг їй рудуватий папірець, зроблений друкарським способом. Сашчине ім’я та прізвище було додано з допомогою друкарської машинки.

«Вітаємо! Самохіна Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту спеціальних технологій м. Торпи. Початок занять — першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «Із приводу поселення в гуртожиток звертатися…»

Сашка відірвала очі від паперу. Витріщилася на людину поруч себе. Хвилини зо дві не могла сказати й слова.

— Що це?

— Інститут, де ти будеш навчатися. Дуже гарний інститут.

— Я не розумію, — сказала Сашка. — Я в університет… я…

Чоловік раптом скинув окуляри.

Сашка чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовано на блідих злиплих повіках. Чи зашито сировою ниткою, чи що очниці порожні…

Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.

— Мене звуть Фаритом, — сказав він неголосно. — Фаритом Коженниковим. Якщо тобі цікаво.

— Цікаво, — сказала Сашка по паузі. — Ви б… відпустили мене, Фарите, га?

Він похитав головою.

— Сашко, за результатами попередніх тестів тебе прийняли до пристойного інституту, попереду маєш ціле вільне літо. Гуляй. Купайся. Набирайся сил перед навчанням. Перед тридцять першим серпня візьмеш квиток до міста Торпи. Можеш приїхати днів за два, оселитися в гуртожитку, освоїтися…

— Та як я мамі все це поясню?! — майже вигукнула Сашка. Жінка, яка проходила повз них, здивовано повернула голову.

— Якось поясниш, — сказав Фарит. — Придумай, як саме. Бо може статися, що й пояснювати