Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Він знову натяг окуляри. Сашка вчепилася в лаву; спокійне обличчя співрозмовника розпливалося перед її очима.

— А я вас… — Сашчин голос почав дзвеніти. — Ви… нічого не можете. Нічого. Я у вас не вірю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!

Нічого не сталося. Віддзеркалювалося в калюжах сонце, що саме визирнуло з-за хмар.

Сашка хотіла ще щось додати, натомість розридалася від жаху, безпорадності й сорому.

— Тихше, — мовив Фарит. — Тихше… Я ж сказав: нічого неможливого, жахливого, нездійсненного я від тебе не вимагатиму. Ніколи.

Сашка ревла. Сльози швидко капали на рудуватий папірець.

— Ну що ти за людина, — стомлено сказав Фарит. — Потрібен тобі цей університет? Ні. Сто років не потрібен. Весело тобі живеться в двокімнатній малометражці з молодятами? У новому статусі пасербиці? Ні, Сашко. Але ти все одно йдеш уторованою стежкою? Нічого не хочеш змінювати?

— З нею буде все… гаразд! — крізь сльози вигукнула Сашка.

— Звісно. Вона буде здорова й навіть щаслива. Бо ти розумна дівчинка й зробиш усе, як я тобі сказав… Не запитуй, що буде, коли не зробиш.

Він легко підвівся.

— Гроші збережи, привези з собою. Адреса інституту — на папірці. Постарайся не загубити… Сашко, ти мене чуєш?

Вона сиділа, затуливши обличчя долонями.

— Усе буде добре, — сказав чоловік на ймення Фарит Коженников. — Можеш складати іспити в університет, будь ласка. Не хочеш відпочити влітку — як знаєш. Умова єдина: до першого вересня ти повинна бути в Торпі. Тебе оселять у гуртожитку. Забезпечать безкоштовним харчуванням. Дадуть стипендію, небагато, але на пиріжки вистачить. І перестань ревти. Соромно за тебе, слово честі.

* * *

Сашка сиділа на лаві, поки сльози не висохли остаточно й дихання не вирівнялося. Дощ ущух і полив знову. Краплі пробилися крізь листя липи. Сашка розкрила парасольку.

Вона не запитала, яких таких спеціальних технологій навчають у інституті міста Торпи. Відверто кажучи, це їй було байдуже. Виявляється, з її сімнадцяти років більшу частину часу прожито намарне, а вже останній — і поготів. Конспекти, підручники… Заради чого?

У неї не було друзів. Мама свою любов перевела на Валентина — як переводять залізничні стрілки. І не було до кого йти, нікому було скаржитися на чоловіка в темних окулярах.

Вона підвелася. Дощ давно перестав, світило сонце, але Сашка йшла під парасолькою, не помічаючи здивованих поглядів. Зійшла на високий ґанок універу, вистояла чергу з таких самих абітурієнтів, здала секретарці заяву, атестат, медичну довідку. Честь честю. Як і збиралася.

Потому повернулася додому. Склала стосиком усі книжки й загальні зошити. Помилувалася. Запхала глибше в стіл.

Потім витягла знову. Ну що було робити, коли це — ось це! — складало її життя протягом багатьох місяців? Чоловік, який назвався Фаритом Коженниковим, правий: вона не зможе зіскочити з уторованої стежки. Сидітиме і вчитиметься, усвідомлюючи, що все дарма, але в глибині душі сподіватиметься, що це придасться, може, під час вивчення «спеціальних технологій»…

Вона знайшла перелік вузів у довіднику для абітурієнтів. Прогортала від початку до кінця. Ні міста Торпи, ні Інституту спеціальних технологій не знайшла.

Не здивувалася.

* * *

Усе своє свідоме життя вона була старанною ученицею. Здавати іспити абияк виявилося не так просто.

Усі довкруж хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиїсь матері пили валідол. У величезних запилених лунких приміщеннях пахло старою бібліотекою, а надворі стояла спека, суцільне пекло. Сашці було байдуже. Вона почувалася скляною і апатичною, мов новорічна ялинкова кулька.

Твір написала легко. На усній історії ледь не згоріла від сорому: переплутала дати, одне питання взагалі геть-чисто забула. Отримала чотири, Вийшла з аудиторії, оточена спітнілою юрбою, здивовано запитала себе: що я тут роблю? Чому мене й досі хвилює Куликовська битва?!

Мама насамперед поцікавилася оцінкою і, коли почула правду, страшенно розчарувалася.

— Як — четвірка?! Уже історію… усно… А як же курси? Ти ж цілий рік ходила…

— Без хабара туди нема чого й потикатися, — глибокодумно зауважив Валентин.

Мамині очі раптом налилися злістю.

— Без хабара… Та вона книжки не відкривала останніми днями! Наче їй байдуже! Гуляла десь із ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара і я вступала, і ти, і вступили з першого разу!

— Інші були часи, — філософськи протяг Валентин. — А тепер…

— У крайньому разі, — сказала Сашка несподівано для себе, — вступлю в інше місце.

— У яке — інше?!

— На світі багато гарних інститутів, — бовкнула Сашка та чимшвидше подалася до своєї кімнати.

Голоси мами й Валентина ще довго не стихали. Сперечалися.

* * *

Звичайно, вона пролетіла. Хто б сумнівався. Вивісили списки, Сашка зі своїми балами опинилася під рискою.

Мама була готова до такого повороту подій. Заздалегідь зрозуміло було, що високого бала Сашка не набере, і п’ятірковий атестат їй мало чим допоможе.

— Ти мав рацію, — зі стриманою гіркотою сказала мама Валентинові. — Скільки репетиторів не наймай… Треба було комусь заплатити. Це я винна. Треба було… Часи інші…

— Та що їй, до війська йти? — з удаваними веселощами відгукнувся той. — Вона ж не хлопчик. Попрацює рік, скуштує дорослого життя…

Сашка розтулила рота. Набрала повітря…

І нічого не сказала. Вирішила зачекати ще кілька днів.

Був серпень. Спека змінилася дощами. Мама взяла на роботі коротку відпустку: вони з Валентином збирались нарешті одружитися.

— Скромно, — зблискуючи очима, казала мама, зачісуючись перед дзеркалом. — Розпишемось і поїдемо на кілька днів на базу відпочинку… Ми там були, Сашко, пам’ятаєш, там такі будиночки дерев’яні й зовсім поряд річка, ліс…

— Дощі, — сказала Сашка.

— Ну, не навіки ж. І потім, там і в дощ гарно. Там є такі накриття… Під ними можна розпалювати багаття, смажити шашлики…

— Мамо, — сказала Сашка, начебто стрибаючи в крижану воду. — Я вступила до інституту. Інституту спеціальних технологій міста… міста Торпи.

Мама озирнулася. Дві шпильки стирчали в неї з рота тоненькими вампірячими іклами.

— Я вже вступила, — повторила Сашка. — Коли з універом так вийшло… Ну, провчуся рік у Торпі. А потім, може, переведуся…

Про перехід вона придумала щойно, дивлячись у почорнілі круглі мамині очі.

— Якого міста? — Мама виплюнула шпильки.

— Торпи.

— Де це?

— Недалечко, — збрехала Сашка. — Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендію.

— Інститут… чого?

— Спеціальних технологій.

— Яких технологій! Ти ж гуманітарій!

— Спеціальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний вуз. Не столичний, так. Провінційний. Але там…

Сашка затнулася. Мама дивилась на неї, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.

— Сашко, скажи, що ти пожартувала.

Сашка витягла з кишені той самий рудуватий папірець, колись