Том Егеллан - Таємниця катакомб

— Знаю-знаю… Не це… Далі!

— Коли прикрасу одягне юнак з Далекої Півночі, з Ультіма Туле, Священна Зірка знову стане одним цілим і порятує світ від вічного прокляття.

— І що це означатиме?

— Друге пришестя Христа! Судний день! Армагеддон! Загибель світу! Царство Боже на Землі! Усі мертві воскреснуть, а Господь забере всіх спасенних до себе!

— Алілуя! — вигукнули присутні.

Кардинал цитьнув на них.

— Отрок з Ультіма Туле, з далекої, холодної, негостинної півночі. Звідки цей хлопець?

Кардинал простягнув газету абатові. Той почепив на носа окуляри й почав читати статтю.

— З Норвегії! — вражено вигукнув він.

— Саме так! Отрок з Ультіма Туле…

— Але… цей хлопець за жодних обставин не сміє залишити амулет у себе! Він наш! — вигукнув абат.

Кардинал кивнув, поволі обводячи поглядом священиків.

— Той хлопець, — мовив він, карбуючи кожне слово, — стоїть поміж нами і кінцем світу…

Після зустрічі зі своїми високими підлеглими, кардинал зійшов до каплиці помолитися.

Довга по кісточки сутана волочилася підлогою. Чорна, як і всі решта чернечі сутани. Та оскільки він був кардиналом, то підперезувався червоним паском і носив червону округлу шапочку.

Кардинал впав на коліна перед вівтарем і молитовно склав руки. У молитві просив поради в Господа. Підвів очі на Ісуса на хресті.

Армагеддон. Судний день.

Невже таке можливе?

Дві тисячі років церква чекала на Армагеддон. Загибель землі й усього сущого на ній. На Божий суд. І ось час настав. Кардинал був певен у цьому. Бо ж наявні всі ознаки кінця світу. Сатана вже знайшов собі місце на землі. Жодного сумніву… Війни. Тероризм і руйнування довкілля. Землетруси. Розпусні жінки й чоловіки, які жили в гріху. Кардинал здригнувся. Вони насміхалися з усього, за що ратувала Біблія. Людина ось-ось могла знищити творіння Бога. А винен в усьому Сатана. Що сильнішим ставав Сатана, то невідворотніше наближався Армагеддон. Кінець. Загибель. Та спершу Царство Боже мусить зійти на землю.

Бо коли все буде знищено, Господь залишиться безперечним переможцем на полі битви. Сатана загине, зникне, пропаде, а Бог збере навколо себе усіх, хто вірував у Нього і в Його Сина єдинородного — Ісуса Христа.

«Ми надамо Господові всю нашу допомогу, якої він лиш потребуватиме», — подумав кардинал.

Після молитви кардинал подався до своєї робочої келії в одній із монастирських веж.

Зі склепінчастого вікна відкривалася панорама пустельних скелястих гір. Він задзвонив у золотий дзвоник на столі. Майже тієї ж миті на порозі з'явився один із новіціїв, монастирський послушник, і ледь вклонився.

— Приведи мені брата Лючіо, — звелів кардинал. — Маю до нього слово.

— Слухаюсь, мій пане.

Послушник знову вклонися і зник.

Лючіо постукав у двері. Його запросили ввійти.

— Дорогий Лючіо, — мовив кардинал. — Понад тисячу років наш орден докладав зусиль, шукав два амулети для з'єднання їх у єдиній Священній Зірці — щоб збулося пророцтво! Одна частина амулета ніколи не була у власності ордену, а другу — украли вікінги. Кожні двадцять п'ять років ми посилали експедицію обраних ченців до холодної, сніжної країни, яка колись називалася Норвеґр. А тепер — Норвегія. Для цієї місії обирали тільки найвідважніших, найсильніших і найпобожніших ченців. Та однаково вони щоразу поверталися з порожніми руками. Кожнісінького разу.

— Скоро нам пощастить, Бог милосердний…

— Багато хто намагався тлумачити давнє пророцтво, пов'язане зі Священною Зіркою. Та мало хто зумів витлумачити його правильно. Більшість не зрозуміли. Зате зрозуміли ми.

Лючіо кивнув.

— Тому знаємо, як важливо, щоб цей юнак, цей Роберт, віддав нам амулет.

— Кардинал вважає, що хлопець віддасть його нам?

— Тому я й покликав тебе, Лючіо. Я спостерігаю за тобою, відколи ти прийшов до нашого монастиря, ще від часів твого новіціату. Ти благочестивий чернець і ретельно ставишся до своїх обов'язків. Твердий у вірі своїй. Сильний і сміливий.

— Я стараюся, отче.

— Маю для тебе завдання.

— Готовий його виконати!

— Хочу, щоб ти очолив наступну експедицію до Норвегії.

— Я?

— Так, ти, Лючіо. Знайди хлопчика! Знайди амулет! Поверни коштовність! Чого б це не коштувало! На карту поставлено Царство Боже.

…НАЧЕ УВІ СНІ

~~~

Головний астроном обсерваторії Мауна-Кеа на Гаваях Сюзі Лі затамувала подих. Вона втретє перевірила свої обчислення.

Десь, напевно, закралася помилка!

Сюзі потягнулася за філіжанкою з кавою. Але рука так тремтіла, що Сюзі ненароком перевернула чашку. Тепла кава полилася на записник.

— Сюзі? — вигукнув один із колег. — З тобою усе гаразд?

Сюзі не відповіла.

— Ти дуже бліда. Тобі погано?

— Комета…

— Що з нею?

Тремтячим пальцем Сюзі тицьнула в записник з обрахунками. Цифри розплилися від кави. Вона кілька разів прокашлялася, щоб прогнати хрипоту.

— Комета на всіх парах летить просто до Землі!

Розділ I

Загадковий хлопчик

Рим-Осло

I

Сирена швидкої допомоги завивала позмінно на високих і низьких регістрах і з різним ритмом.

Роберт заховав прикрасу під сорочку й застебнув доверху ґудзики. На щастя, мама не помітила ланцюжка. Він не хотів, щоби вона його бачила.

Роберт нічого не розумів. Звідки взялася прикраса? Може, Анґеліна дала йому коштовність, але так, що він того й не помітив?

Лікар погладив його по щоці. Роберт намагався пояснити, що з ним усе гаразд. Просто він трохи брудний. Але ніхто й слухати його не хотів. Навіть мама…

Роберт лежав на ношах і думав про Анґеліну. Він нікому про неї не розповів. Ще поки нікому… Бо що казати? Він не знав, хто вона. Чи звідки взялася? Що робила в катакомбах?

Здавалося, ніби дівчинка заздалегідь знала, що він заблукав у підземеллі. Ніби наперед знала, що станеться обвал. Ніби прийшла до нього, щоб показати йому вихід з лабіринту, доки ще не сталося біди.

Неможливо!

А що, як її зовсім не існує? А що, як вона витвір його фантазії? Витвір його страху?

II

Уранці Роберт різко прокинувся від скрипу дверей у палаті. Прийшла мама, принесла італійську газету «Corriere della Sera». Зі світлиною Роберта на всю першу сторінку. «Загадковий хлопчик» — так звучав заголовок. За мамою до лікарняної палати ввійшов Умберто.

— А тепер час, Роберте, пояснити мені, що понесло тебе в катакомби! — звеліла мама, сідаючи на край синового ліжка.

— Я хочу щось тобі показати, — сказав Роберт.

Він готовий був розповісти про свої знахідки, бо тільки на них мав докази існування. Про ченця, Анґеліну й прикрасу він волів промовчати. Принаймні до того часу, коли знатиме, що казати.