Том Егеллан - Таємниця катакомб

Роберт показав на телефоні світлини, які зробив у катакомбах.

— А це що таке? — вражено запитав Умберто, примружено придивляючись до світлини. — Анкх?

— Я теж спершу так думав. Але ні, це — коптський хрест, — пояснив Роберт, не без гордості, що й він може навчити чогось Умберто.

— Коптський хрест? — вигукнули в один голос мама й Умберто.

— Коптський хрест має не такий вигляд, — заперечив Умберто.

— Тепер — не такий, — мовив Роберт. — Але колись давно, відразу після Різдва Христового, він виглядав саме так.

— Гм, — хмикнув Умберто. — То ти сфотографував його внизу?

— Тому й поліз у катакомби. Попри заборону… Я помітив хрест ще під час нашої екскурсії. Але ж ви не хотіли мене слухати!

— Це — сенсація, — пробурмотів Умберто сам до себе. — Ранній коптський хрест у римських катакомбах! Ніколи про таке не чув! Це свідчить про близькі зв’язки між єгипетськими коптами й римськими християнами. Справжня сенсація! Дякувати Богові, що ти встиг сфотографувати його, перш ніж усе обвалилося. Вишли мені, будь ласка, фото!

III

Роберт не міг заснути. Крутився у ліжку й думав про те, що трапилося з ним у катакомбах. Про символи на стінах. Сліди ніг. Про ченця. Але найбільше про Анґеліну.

Чи мусив він розповісти про неї рятувальникам? Ні… Вони однаково не повірили б. А навіть якби повірили, то чим змогли б зарадити? Нічим. Абсолютно нічим. Анґеліна, напевно, встигла вийти з підземелля ще до того, як вийшов він сам. Якщо ж ні… Про це він навіть думати не смів… Катакомби завалилися тієї миті, коли він прошмигнув у кам’яний льох. Не могла ж Анґеліна… Хлопчик важко зітхнув.

А прикраса, яка досі схована під його одягом? Звідки вона взялася? Чому вона є точною копією прикраси, знайденої в Бурґюнні? Це ж не випадковість? Чи все ж? Невже Анґеліна дала йому коштовність? Чи він знайшов її під ногами? А Анґеліна — витвір його фантазії?

Хто ти, Анґеліно? Де ти тепер?

Розділ II

Удома

Осло

I

Роберт і мама поїхали з Рима додому наступного дня після катастрофи в катакомбах.

Він не мав наміру привласнити собі прикрасу, подарунок Анґеліни. Справді не мав. Роберт чудово знав, що стародавні коштовності треба віддати відповідним владним органам. Передати вдома до музею. Та річ у тім, що тоді він навіть не згадав про правила. У лікарні кулон висів у нього на шиї, під піжамою. Мама теж його не помітила. Медичному персоналу було до того байдуже. І лише тоді, коли на прикрасу зреагувала сигналізація в аеропорту, мама побачила, що в нього на шиї.

— На Бога, Роберте, що тут робить кулон з Бурґюнна? — запитала вона.

Сердито. Розгублено..

— Мамо! Це не та прикраса! Просто… дуже схожа.

— Звідки вона в тебе?

— З катакомб.

— Як це? Ти знайшов її у катакомбах?

— Не знаю!

— Не знаєш? Що це означає? Ти повинен знати, звідки вона взялася!

— Коли я вийшов з підземелля, вона вже висіла на шиї.

— Але… чесно кажучи…

— Я поясню тобі пізніше. Удома. Не тепер.

Ніби він мав хоч якесь пояснення…

II

Коли вони вийшли з зони митного контролю в аеропорту Осло, на Роберта вже чекав гурт журналістів та фотографів.

Загадковий хлопчик.

Знову й знову йому доводилося розповідати про драматичні події у катакомбах. Про ченця й Анґеліну він не згадав і словом.

Тобі було страшно? — запитували журналісти. — Чому ти сам спустився у підземелля? — хотіли вони знати. — Про що ти думав, коли збагнув, що заблукав? Як знайшов шлях до порятунку?

Справді, як він знайшов шлях на поверхню?

Мікрофони й диктофони. Телекамери й фотоапарати. Ручки й нотатники.

Запитання, запитання, запитання.

Нарешті мама сказала, що вже годі, і повела Роберта геть від репортерів.

Найліпшого Робертового друга звали Свейн.

Вони дружили ще з дитячого садочка. У школі сиділи поруч. Свейн дуже відрізнявся від Роберта. Навіть уподобання вони мали різні. Свейн ненавидів футбол. Не читав книжок. Ніколи не слухав музику. Грав у шахи й колекціонував комах, яких укладав у прозорий пластик. І все ж вони щиро товаришували.

Лише Свейнові Роберт признався про ченця й Анґеліну. Доки він лежав у римській лікарні, вони розмовляли в чаті й по скайпу. Він розповів другові про все, що сталося. Усе! Свейн став першим — і поки що єдиним, — хто почув вичерпну історію Робертових пригод.

Коли таксі заїхало на подвір’я багатоповерхівки, де мешкав Роберт із мамою, Свейн уже чекав на нього. Зі щуриком на плечі й кліткою з Робертовим хом’ячком Бюрре в руці.

— Де вона? Де вона? — відразу заторохтів Свейн, вертячи головою на всі боки, коли вони висіли з таксі.

— Хто? — здивувався Роберт.

— Анґеліна, звісно! — Свейн хитро всміхався.

— Анґеліна? — перепитала мама, нічого не розуміючи.

— Забудь! — буркнув Роберт, а губами подав другові знак, щоб той замовк.

Він досі й словом не зізнався мамі. Поки що. Не сказав ні про ченця. Ані про Анґеліну.

Після того як вони з мамою занесли речі до помешкання, Роберт і Свейн подалися на футбольне поле. Там хлопці з їхнього класу ганяли м’яча, але миттю припинили гру, помітивши Роберта. Юрбою кинулися до нього. Попереду всіх — Патрік.

Не те щоб Роберт не любив Патріка. Хоча… Патрік йому не подобався. Якщо вже бути чесним до кінця, Патрік і Роберт довгий час були суперниками — змагалися за право стати капітаном команди. Тренер віддав перевагу Робертові. А Патрік не пропускав жодної нагоди, аби покритикувати капітанство Роберта.

Однокласники з’юрмилися навколо нього, щоб почути незвичайну розповідь.

І Роберт розповів. Про Рим. Про катакомби. Він не збирався розказувати друзям більше, ніж мамі та римській поліції. Та не міг стерпіти зверхньої посмішечки Патріка. Слова полилися самі по собі, і він вибовкав історію про зустріч із ченцем у лабіринтах.

Але змовчав про Анґеліну.

Друзі спершу вражено притихли.

Стало дуже тихо.

Першим порушив мовчання Патрік.

— Чернець? У катакомбах? — він зробив театральну паузу. — Чернець? Хочеш сказати — привид?

Не встиг він це сказати, як увесь гурт вибухнув істеричним реготом.

Привид? Бєєєєєе! Привид? Ха-ха-ха!

Хтось загукав по-мавпячому. Інші почали вдавати примар.

Реакція однокласників стала для Роберта повною несподіванкою. Хоча він десь їх розумів. Сам би сміявся на їхньому місці.

Не глузував тільки Свейн.

— Ви ж там не були, — сказав він, коли всі трохи вгамувалися.

— Може, ти там був? — уїдливо запитав Патрік.

— Ні, не був. Але я вірю Робертові. Якщо він каже, що там був чернець, то він там таки був…