Том Егеллан - Таємниця катакомб

У пророцтві також мовилося щось про стража амулета. Ченці не розуміли до пуття, хто був тим стражем. Одне вони знали напевне: їхній чернечий орден покликаний Богом знайти амулет.

А коли священна місія буде виконана, настане Судний день.

Прикраса, украдена вікінгами, немов крізь землю запропастилася. Упродовж століть ченці раз по раз вирушали на пошуки коштовності в холодну країну на півночі — Норвегію. Однак завжди поверталися з порожніми руками.

І ось, нарешті, вони натрапили на слід. Щоправда, не того амулета, який поцупили вікінги, а зниклого в самому Римі.

Завдяки нововідкритим катакомбам.

Амулет назвали Священною Зіркою.

У трактаті святого Амвросія «Gratianum Augustum» («Про віру Граціанові Авґустові»), написаному 1700 років тому, є історія, викладена за розповіддю чоловіка на ім'я Горацій (що відомий пізніше як святий — св. Горацій). У третьому столітті він брав участь у переслідуванні черниці з того монастиря, у якому зберігалася Священна Зірка. Ось що він розповів:

«З криками, вереском й улюлюканням ми гнали її вулицями Рима. Вона була для нас нікчемним щуром, не більше. Ми не мали милосердя. Зрештою, молодій черниці пощастило втекти в катакомби. Вочевидь, вона почувалася там у безпеці, під захистом темряви й смердючих зотлілих трупів своїх соратників по вірі. Ми замурували її в підземеллі. Завалили вхід важкими кам'яними брилами. Отак замкнули її у вічній пітьмі катакомб!»

У збіглі роки ченці обнишпорили всі відомі в Римі катакомби, шукаючи зниклий амулет. Юна черниця, описана Горацієм, могла сховати коштовність десь у підземному лабіринті. Але пошуки не дали результатів. Коли ченцям стало відомо про ще одні катакомби — недавно виявлені, — відродилася їхня надія таки знайти амулет.

Сам кардинал попросив Лючіо з'ясувати усе пов'язане з нещодавнім відкриттям. Кожного вечора Лючіо їздив до Рима й прокрадався в катакомби після закінчення робочого дня, коли археологи покидали територію розкопок. Він терпляче оглядав кожен закуток підземелля, метр за метром.

Усе марно…

Лючіо вернувся думками до вечора напередодні. У своєму блуканні катакомбами він раптом став не самотній. Юний хлопчина теж нипав коридорами. Сам.

Хто він? Звідки взявся? Що привело його в підземелля?

Лючіо пішов за ним назирці. Хлопець фотографував мобільним телефоном символи на стінах. Лючіо не міг збагнути, навіщо. Однак в глибині душі відчував, що юнак, імовірно, щось знає. І зможе стати йому в пригоді.

Коли Лючіо врешті перестав ховатися і показався малому, той налякався до півсмерті. Воно й не дивно. Широкий каптур чернечої сутани ховав обличчя в глибокій тіні. Сутана сягала аж до п'ят. Той, хто ніколи не бачив ченця його ордену, справді, міг нівроку налякатися. Лючіо припускав таке. Намагаючись заспокоїти хлопчика, він заспівав стародавній псалом. Але спів не врятував ситуації.

Чернець навіть думки не припускав, що хлопчак зуміє втекти від нього. Той прожогом, мов миша, прослизнув під хисткою дощаною перемичкою. А коли в тунелі завалилася стеля, Лючіо не мав аніякого сумніву, що малий загинув, привалений тоннами каміння, ґрунту й піску. Він перехрестився і проказав молитву, просячи Господа прийняти бідолашну душу. У шаленому поспіху чернець полишив катакомби й поїхав назад, до свого монастиря, розташованого за багато миль звідси, щоб скласти рапорт про поїздку і вимолити прощення за прогрішення.

І лише вранці, коли кардинал показав йому газету, Лючіо збагнув, що хлопця не засипало. Мало того, він зумів порятуватися, коли згодом у катакомбах вдруге стався зсув ґрунту. Без сумніву, всемогутній Бог на небі простягав над ним свою десницю.

Стародавній монастир Весково аль Монте стояв на безлюдді, на голому схилі пошарпаного негодами гірського хребта.

Тут монахи ордену Доміні Канес могли в тиші славити й возвеличувати Бога, далеко від надто цікавих сільських мешканців, туристів і зайшлих священиків, котрі любили повчати, як треба правильно розмовляти з Господом. Багато століть ченці мешкали в цьому Богом забутому монастирі, який височів, мов на троні, на вершку скелі, схожий на замок хрестоносців.

Доміні Канес. Domini Canes.

Так називався їхній орден.

Господні Пси.

Спершу це було лайливе прізвисько, придумане суперниками — монахами й отцями, які зневажали їхні звичаї та ритуали.

Ніхто з ворогів — ані Папа Римський, ні інші чернечі ордени — не відав про стародавню таємницю Доміні Канес:

«Codex Domini».

«Codex Domini» — це груба, старовинна Біблія у шкіряній оправі. Вона зберігалася в окремій келії монастиря.

Лише ченці ордену знали про її існування.

«Codex Domini» був найдавнішим з усіх відомих біблійних видань. Він не тільки містив ранні й невідомі нині версії текстів, які згодом увійшли до Нового Заповіту, але й письмена, написані тоді, коли ще перші отці християнської церкви визначали, які саме тексти займуть місце на сторінках Біблії.

Таємні тексти. Загадкові тексти…

В одному з них мовилося про пророцтво, що стосувалося Священної Зірки.

Лючіо був благочестивим ченцем. Своїм обов'язком він вважав послух Господові і церковним зверхникам. Якщо іноді й доводилося переступати земні закони й правила, то на те була воля Божа. «Ми, люди, є Божим творінням», — казав собі Лючіо. «Ми створені за образом і подобою Господа. Без Бога не існувало б людей на землі. Що вартує мізерне людське життя?» — думав Лючіо.

Бог дає і Бог забирає.

Немає нічого вищого понад служіння Богові.

— Настає кінець світу. Воскресіння Христа вже близько.

Кардинал, верховний очільник монастиря і духовний наставник, ковзав поглядом по обличчях ченців. Він зібрав навколо себе вісьмох монастирських зверхників. У руках тримав газету «Corriere della Sera». Усю першу сторінку займала велика фотографія. Винятковий кадр! Під заголовком «Загадковий хлопчик» видно юнака, який, похитуючись, виходить з темної хмари пилу. І сам він повністю вкритий шаром пилюки й піску.

Однак кардинала та його свиту цікавив не сам хлопчик.

А прикраса в нього на шиї.

Під розстебнутою сорочкою висів на ланцюжку кулон у вигляді трикутника.

Кардинал нічого не сказав. Лише кивнув — ніби його й без слів мали зрозуміти, — і відклав набік газету.

— Жодних сумнівів? — запитав абат.

— Лише невірні не мають сумнівів, — відповів кардинал. — Однак усе вказує на те, що ми маємо рацію. Описана Горацієм черниця, видно, таки врятувала амулет від оскаженілої юрби, яка захопила монастир і гналася за нею вулицями Рима. Гадаю, вона сховалася в катакомбах, які оце нещодавно нарешті відкрили. Що каже пророцтво?

— …Священна