Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

— Мало. Та не мені одному йти на поживу жучарам, — таких вистачає. А решта — тепер командири. У всіх хлопців мого набору вже власні команди, у всіх, окрім мене.

Ендер кивнув.

— Слухай-но, малий, я дам тобі добру пораду: заводь друзів. Будь лідером, цілуй у зад, якщо знадобиться. Але якщо інші хлопці ставляться до тебе з презирством, ти розумієш?

Ендер ще раз кивнув.

— Ні фіга ти не зрозумів. Усі ви, новачки, однакові. У вас у голові космос, тобто вакуум, нічого ви не знаєте. Варто чим-небудь у такого влучити — він розсиплеться на частинки. Послухай, якщо ти закінчиш, як я, то згадаєш, що я тебе попереджав. Це єдине, що я можу для тебе зробити.

— А навіщо ти мені це розказуєш? — запитав Ендер.

— Ти що, надто розумний? Краще жуй, а не патякай.

Ендер замовк. Мік йому не сподобався. Ендер вирішив, що за жодних обставин не стане таким, як він, хоча, можливо, вчителі мають саме такі плани щодо Ендера, лише він не слідуватиме їхнім планам.

«Я не стану жучарою у своїй групі, — сказав він собі. — Не для того я покинув Валентину, матір і батька, свій дім, аби просто вилетіти на кригу».

Ендер підніс виделку до рота й раптом уявив, що вся родина поруч, як раніше, як завжди. Він точно знав, куди повернути голову, щоби побачити, як мама вмовляє Валентину з’їсти ще ложечку. Знав, де сидить тато, що втупився в новини, але вдає, ніби підтримує сімейну бесіду. Де Пітер, який чхає й витягає з носа крихти неіснуючого пирога. Навіть Пітер іноді був веселим.

Думати про них було помилкою. Ендер відчув, як до горла підкотився клубок, і ковтнув його. Він не бачив своєї тарілки.

Не варто плакати. Жоден із них не співчуватиме, а Деп — не мати. Якщо стілсони з літами побачать твою слабкість, вони вирішать, що тебе можна зламати. Ендер почав зводити у ступінь число два, як робив раніше, коли Пітер знущався з нього: один, два, чотири, вісім, шістнадцять, тридцять два, шістдесят чотири. І так далі, й далі, поки цифри трималися в голові: сто двадцять вісім, двісті п’ятдесят шість, п’ятсот дванадцять… Дійшовши до шістдесяти семи мільйонів ста восьми тисяч вісімсот шістдесяти чотирьох, він засумнівався, чи не пропустив якийсь ступінь. Мали вийти десятки мільйонів, сотні мільйонів чи просто мільйони? Він продовжив подвоювати, проте знову збився. Тисяча триста сорок два, здається. Шістнадцять? Чи сімнадцять тисяч сімсот тридцять вісім? Знову збився. Треба все починати спочатку. Подвоювати, поки цифри тримаються купи. І біль минає, сльози висихають. Він не плакатиме. Не плакатиме до ночі, коли вимкнуть світло, коли почує, як інші кличуть своїх матерів, батьків чи собак. Йому немає чим їх розрадити. Його губи нечутно покликали Валентину. Її голос чувся йому здалеку, наче з вітальні на першому поверсі, він ясно уявив, як мама підійшла до дверей, аби переконатися, чи все гаразд, як батько сміється, дивлячись відео. Став таким ясним факт, що вороття немає. Він виросте, коли побачить їх знову, йому буде дванадцять чи більше років. Навіщо він сказав «так», чому скоїв таку дурницю? Ходити до школи — нічого страшного, щодня зустрічати Стілсона чи Пітера. Це моськи. Ендер їх не боїться.

— Я хочу додому, — шепотів він, але нечутно, так само тихо, коли Пітер мучив його, просто щоби не заплакати від болю. Шепіт не міг почути ніхто, крім самого Ендера.

Сльози текли на постіль поза його волею, і стримати їх було вже неможливо, однак плакав Ендер настільки тихо, що ліжко навіть не здригнулося. Плачу ніхто не почув, але біль залишився, стояв клубком у горлі, перед обличчям, пік у грудях і в очах. «Я хочу додому».

Деп зайшов до кубрику, пройшовся між ліжками, торкаючись тому до руки, тому до чола. Там, де він проходив, плач не згасав, а навпаки — дужчав. Найменшого вияву тепла вистачало, щоби розридався хто завгодно. Тільки не Ендер. Коли Деп наблизився, від сліз не лишилося й сліду, обличчя було сухим. То була маска, яку Ендер завжди демонстрував батькові й матері, коли Пітер знущався з нього, а він соромився це виказати.

«Дякую, Пітере. За сухі сльози й німий плач. Ти привчив мене не видавати того, що відчуваю. Тепер це мені, як ніколи, потрібно».

Школа, щоденні заняття, читання, обчислення, історія, кінохроніка кривавих космічних баталій. Рештки десантників, розмазані всередині корабля жучар. Голографічні реконструкції безкровних боїв флоту, коли кораблі зникають у спалахах світла. Одні штурмовики нищать інших у глибокій темряві. Багато чому треба навчитися. Ендер не відставав від решти. Усім їм уперше в житті доводилося змагатися, і вперше їхніми суперниками були такі самі вундеркінди, як і вони.

А от ігри… Вони жили цими іграми, заповнюючи проміжки між заняттями та спочинком. Другого ж дня Деп показав їм ігрову кімнату, розташовану нагорі, над палубами, де хлопці жили й навчалися. По драбинах вони піднялися туди, у зону послабленого тяжіння. Там була печера, всіяна мерехтінням манливих вогників.

Деякі з ігор були знайомі ще з дому. Вони були простими й не дуже. Ендер проігнорував двовимірні відеоігри й попрямував вивчати ті, у які грали старші діти, — голографічні ігри з фігурками, що літали в повітрі. Він опинився там єдиним новачком, тож траплялося, що його відштовхував якийсь великий хлопець: «Ти що тут робиш? Тікай звідси! Лети, я сказав!».

Через таке низьке тяжіння Ендер справді відлітав: відривався від підлоги й долітав до першого чогось або когось. Та, незважаючи на це, Ендер кожного разу повертався, заходив із другого боку, щоби подивитися на гру під новим кутом. Він був замалий, аби дотягнутися до пультів керування, за якими грали великі хлопці, однак це здавалося несуттєвим. Він спостерігав, як гравці пронизують темряву тунелями світла, як кораблі суперника шукають ці тунелі. Знайшовши — рухаються ними, щоби знищити ворога. Як гравці розставляють пастки: міни, дрейфуючі бомби, повітряні петлі, потрапивши у які ворожий корабель безупинно крутиться на місці. Декому вдалося добре опанувати гру, а дехто програвав і був знищений ущент. Ендеру більше сподобалися двобої сам-на-сам, тому що відразу ставало ясно, хто з двох кращий стратег.

Приблизно через годину стало жарко. Ендер уже встиг розібратися в правилах гри, вирахував, чим керувався комп’ютер, і переконався, що завжди зуміє, ледь йому вдасться дотягнутися до пульту, перехитрити ворога. Крути спіралі, коли супротивник поводиться ось так, або в’яжи петлі, якщо він чинить інакше. Лежи, розставивши пастки,