Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

здається, спровокувала, аби він пішов за ріку, в лози. Я не хотіла тобі цього казати, щоб у тебе не виникло такого бажання.

— Як скажеш, я піду.

— Не скажу. Ти не мій наречений, та я і не схильна до жорстоких жартів. Я живу так, як живуть усі в Урожі: боюся їх і не хочу мати з ними справи.

— А відомстити? Як не як, родина.

— Як можна мстити тим, чиє існування не доказане? Я б спалила лози і на їхньому місці посадила б бульбу. Але там живуть сарни і зайці.

— Логічно. Слухай, ти справді боїшся за мене.

Я вже й так завела небезпечну розмову, але сказала:

— Так. Ти — нова людина в Урожі і мусиш остерігатись. Хтось має попередити тебе.

— Вип’ємо ще.

— Я вже піду.

— Налякала, а тепер ідеш? Як я буду сам вертатись?

— То я піду сама.

…Тієї ночі я була щаслива. Ми засинали і прокидались разом, ні на мить не повертаючись спиною один до одного. Ніч була довга, втомлива, лагідна, світла. Мені хотілось плакати, але я не могла. Так мало статись. Він увійшов у мене ще з першого свого приходу і весь час жив у мені, щоб стати плоттю. Страшно подумати, що ми б не зустрілись сьогодні і я мала б ще стільки холодних порожніх ночей.

Сірий світанок, хвіртка, яка заскрипіла, коли я її зачиняла. Я лягла на ліжко у своїй невеселій хаті, вкрилася коцом і заплакала, хоч не сталось нічого злого. Я поїду, ти поїдеш, він поїде. Всі ми лише гості в Урожі, хоч ніхто нас звідси не виганяє: ні люди, ні серце.

О дев’ятій ранку я вже стояла на зупинці. А коли сіла в автобус, то відчула, як стираються запахи ночі і ніздрі лоскоче дорожній пил.

Чоловік:

Я приїхав пополудні і застав хату замкненою. У записці я прочитав, що жінка поїхала в гості до коліжанки. Тож я мав час, аби все обдумати, як слід. Та жінка, на яку я покладав такі надії, що вона полегшить мені життя… Словом, між нами стався розрив. Вона забирає до себе хвору матір, і для мене в однокімнатній квартирі місця, звісно, не лишиться. Великого кохання між нами не було, лише зручність. Тепер я не матиму навіть де переночувати. Я повівся, як негідник, бо виразив своє співчуття. А коли вона попросила мене щось придумати, то що можна придумати, живучи в такій кретинській країні, як наша? Піти чорноробом і отримати ліжко-місце в засраному гуртожитку і водити її до себе на вихідні? Я сказав: це твої проблеми, вирішуй сама. Моя дружина закусила б губу і вийшла, а ця вилила мені на голову відро помиїв. Я ледь не вдарив її.

Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.

Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:

— Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.

— То ти журишся за нею? — спитав він із жадібною цікавістю.

— Чого журитися? Їсти, правда, нема що.

— Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.

Я ледь не розреготався.

— Моя жінка не вміє шити. Вона — лисиця.

— Яка лисиця?

— Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.

— Щось я тебе не розумію.

— Почитай давніх китайців.

— Ну, добре, піду я…

— Йди з Богом, — відказав я, і тут мене осяяло: — Слухай, у тебе є що випити?

І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.

— Ти ходив до моєї жінки! — вигукнув я.

— Чого я маю ходити до твоєї жінки? — знизав він плечима. — Я виходив дихати свіжим повітрям.

— Моя жінка по ночах теж ходить дихати свіжим повітрям. А насправді знюхалась з упирями, щоб мене позбутись. Опирі мене замордують. Правда. Я знаю це.

— Не мели дурниць! Ліпше скажи, що сталося? Це через неї?

— І через неї і не через неї. Життя розбите на скалки: ще повлізаються комусь в печінки. Слухай, у тебе є щось випити?

— Нема.

— А в сусідів?

— Зараз третя година ночі.

— Я сам піду попрошу.

Я відштовхнув Моряка і вийшов надвір. Ніде не світилося. Я погавкав під чужою хатою, щоб подумали, що то пес. А потім сів під плотом і заплакав.

— Хочеш, відведу тебе додому? — спитав Моряк. — Бо тут ти не заснеш. А я хочу спати. Завтра вранці принесу похмелитись.

— Розумно, — згодився я, і ми пішли.

У хаті я кинувся до шафи.

— Що ти там шукаєш? — спитав Моряк.

— Дивлюся, чи жінка не забрала свої лахи. Ні, ніби є все…

Мене вдарила думка, що вона може мене покинути. Таке може прийти тільки в п’яну голову. Чоловіки кидають жінок, а жінки чоловіків — ні-ні!

— Знаєш що? — сказав я Морякові. — Я зараз зберу своє манаття і поїду. Хай вона знає!

— Спочатку поспи, а вранці вирішиш, що робити далі.

— Вранці я не зможу. Треба зараз. Слухай, у тебе є щось випити?

Всі меблі в хаті мали якийсь перекривлений вигляд, і ліжко опинялось то там, то тут. Кінець кінцем я злапав його і придавив усією вагою. Жовнір накрив мене коцом і вийшов.

Кожного разу, як я починав пити, зі мною робилося щось подібне. Жінка, певно, записувала всі мої п’яні слова і вчинки в свою чорну книгу. Вона