Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

не вернеться. А вернеться — що я йому скажу, коли від одного холодного погляду судомою зводить горло. Я б хотіла, щоб він сказав мені причину такої байдужості, але, певно, мій чоловік сам її не знає.

Зайшла нині сусідка. Я їй втішилася, як не знати кому, і вирішила дещо розпитати. Але вона сама розповіла:

— Поміг мені нині нести мішок макарону. Файний хлопець! Жиє сам, має гроші: будь-котра би пішла за нього. Каже, що не мав часу женитися.

— Він до нас часом заходить, — призналася я. — Але нічого про себе не казав.

— О, та я в нього всьо вивідала! То далека родина Бандрівського. Син небіжчика хату йому продав.

Я прикусила язик, аби не сказати чогось зайвого.

— А ти сама, небого, сидиш. Щось твій чоловік — ні риба, ні м’ясо. Лишив жінку саму. А як злодій прийде чи п’яний? Будеш боятися, приходь до мене спати або хоч Польщу подивишся.

— Добре, прийду на телевізор.

— Кіно буде нині файне. Американське. А я тебе потім відведу.

Маю добру сусідку. Серед моїх знайомих мені рідко стрічалися люди такі делікатні й щирі. Вона ще молода. Інші вже геть старі, і з ними тяжко розмовляти.

Якось я пішла, хоч вечори проводжу сама. Принесла цукерок її дітям і вже сіла перед телевізором, як раптом почула стук у двері. Я обімліла, коли побачила Моряка. Мені здалось, що він прийшов до мене. Але він теж, виявляється, прийшов дивитися кіно. Сусідка завела з ним розмову, але тут якраз почався фільм. Діти, хлопчик і дівчинка, воювали і не збирались вкладатись спати. Я боялась їхніх очей, хоч діти мене добре знали і не встидалися.

Моряк скоса позирав на мене і теж чувся незручно спочатку. А потім дав дітям жуйок і щось їм розповідав.

— Та йдіть вже спати! — гримала сусідка. — Не лізьте чоловікові на голову.

Як я могла ладнати зі світом, коли мені важко було заговорити навіть з дітьми. Мені треба жити в Урожі, сидіти в хаті, доки не зваріюю. Але самотність приносила свої плоди. Коли я, бува, скочуюся до найнижчої точки відчаю, тоді підводжу очі догори і починаю виборсуватися.

Діти нарешті поснули, і фільм скінчився. Я почала прощатись.

— Я вас проведу, — сказав Моряк, хоч то тільки перейти через стежку.

Коли ми лишилися самі, я спитала:

— Ближче телевізора не було?

— Я з сусідами не контактую ще добре, а Ольга сама мене запросила. Не йди ще до хати. Давай походимо трохи на свіжому повітрі.

— Добре.

Ми зійшли сходами.

— Підем до річки?

— Ходімо краще до панського дому.

Коли ми проходили повз освітлену знадвору церкву, він сказав:

— Це вже було колись. Мені снилось, що я вчився з тобою у восьмому класі і штовхнув тебе в річку. Мені всі сни збуваються. Є ще такі, що не збулися. Річка, темрява, і хтось біжить за мною. Але подібне я мав у Одесі. Тікав, сам не знаючи від кого. Дай руку, бо тобі страшно.

— Звідки ти знаєш, що мені страшно?

— А тобі не буває так, коли лежиш у ліжку, то згадуєш якесь місце: ліс чи нічну дорогу, — і тобі стає дуже страшно? Клянешся, що ніколи туди не підеш.

— Буває, але на ранок проходить.

— Нам удвох нічого боятися.

Ми сиділи на лавці перед покинутим панським домом.

— Він мені часто сниться, — сказала я. — І дуже рідко — погано. Певно, він відчував, що я його жалію і бажала б йому кращої долі.

Поскрипувала бляха на даху.

— Що це? — спитав він.

— Куниці. Живуть на стриху. Коли темно, здається, що в домі сплять.

Він мене обняв і поцілував у щоку. Так просто, що я навіть не образилася.

— Ходімо.

Біля своєї хати я взялася рукою за хвіртку.

— Ти спиш у своєму ліжку, — сказав Моряк. — Замкнулася зсередини і нікого не пустиш. Ходімо до мене. Я приготую чай чи каву.

— Тепер?

— Найкращий час, коли всі урізькі пліткарки сплять. Коли ще буде така нагода подивитися на мою хату? Ти смілива дівчина. Я відведу тебе назад. Ще хіба дванадцята.

— Добре.

Майже ніде не світилось. Ми йшли темною вулицею, яку всі називали стежкою, хоч по ній їздили ледве не комбайни.

— Чуєш? — вхопив мене Моряк за руку. — Хтось нас доганяє.

У мене все затерпло всередині. Але хтось виявився Марсом. Він з розгону налетів на мене.

— Пильнує господині. Я б завів собі пса, якби не мусив їздити.

— Колись заведеш.

— Як стану стареньким. То правда, що у вас є опирі і три чорні священики?

— Правда. Але вночі про це не говорять.

— Добре, не буду. Хіба скажи, ти їх бачила?

— Не мала щастя. Але в дитинстві дуже боялась.

— Я спочатку думав, що в моїй хаті теж будуть привиди, але тихо. Та й чого боятися, я ж свій. Ну, заходь.

Довкола хати була металева огорожа. Ми зайшли крізь хвіртку.

— Візьми пса до хати, як він хоче.

Але Марс не схотів. Влігся під вікном.

— Тепер трохи краще?

На підлозі лежав килим, на вікнах висіли темні штори і замість ліжка стояв диван.

— Гарно, — похвалила я.

— Я в цій кімнаті і сплю.

— А де пані?

— Спочатку мені подобалось, що вона на мене дивиться, але потім… Не знаю, як тобі пояснити. Таке відчуття, ніби щось їй від мене треба. Всюди водить за мною очима.

— Я думаю, це Емілія.

— Може, й вона. Мій вуйко, той, що продав хату, нічого не знає. Спився геть, бідака. Ти сідай, я чай зроблю. Чи каву?

— Чай.

Я вже трохи освоїлася. Марс кілька разів гавкнув, а потім, певно, заснув.

Моряк вернувся. Присів переді мною навпочіпки. Узяв мої руки в свої. Від його доторку все тіло охопила млість, давно забута мною.

— Чого ти так дивишся?

— Чекаю, поки закипить вода. Ти знаєш, хоч моє прізвище і не Бандрівський, але сумно, що була родина і нема. Двадцять років порожня хата.

— Я жалію всі покинуті будинки. Дивно, коли вони є, а люди не мають де жити.

— То в селі.

— А ти ніколи не був тут до того?

— Ні. Мама небагато встигла розповісти. Казала, що наша родина нещаслива і ніколи не жила в злагоді. Тепер з усієї родини залишилися я і мій вуйко. Давай вип’ємо шампанського?

— Трохи можна.

— Ти просто чудова! — вигукнув Моряк. — Знаєш, як ми йшли сюди, я думав: іти б отак усе життя. А тепер думаю: сидіти б отак удвох ціле життя і пити шампанське опівночі.

— У тієї Емілії нареченого замордували опирі. Вона,