Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Увесь наступний тиждень після свого ганебного, нечуваного вибрику з кашею Олівер просидів ув’язнений у темній кімнаті, згідно з наказом мудрої й милосердної Ради. З першого погляду можна подумати, що якби Олівер був взірцевим хлопцем і поставився з належною повагою до віщування добродія у білому жилеті, він був би вславив пророчий хист його на віки вічні, прив’язавши свою носову хустку одним кінцем до гачка в стіні, а другим до своєї шиї. Але незначна причина стала цьому на перешкоді, а саме: злидарів було позбавлено носових хусток як зайвої розкоші, згідно з обов’язковою постановою Ради, урочисто затвердженою і засвідченою підписами й притисненням парафіяльної печатки. А ще більшою перешкодою було Оліверове маленство. Він тільки гірко проплакав цілий день, а коли впала довга похмура ніч, затулив собі очі рученятами від страшної темряви й зібгався в кутку клубочком, намагаючись з усіх сил заснути; але це було не так легко: серед ночі він щоразу прокидався, тремтів, щільніше й щільніше притискався всім тілом до стіни, немов її холодна тверда поверхня могла захистити його від мороку й самоти. Та хай не думають вороги цієї «системи», що протягом самотнього ув’язнення Олівера було позбавлено добродійного впливу фізичних вправ, товариського єднання та релігійних утіх. Щодо вправ, то йому було дозволено обливатися щоранку (а стояв цупкий мороз) холодною водою з-під водогону на камінному подвір’ї в присутності містера Бембля, який, щоб запобігти застуді й викликати жвавішу циркуляцію крові, лоскотав ціпком його тіло. Що ж до товариського єднання, то щодня, в обідній час, Олівера приводили до їдальні і задля моральної застороги й прикладу іншим хлопцям привселюдно періщили його різками. А щоб не позбавляти його релігійної відради, його щовечора заганяли потиличниками наздогін до тієї ж самої зали й дозволяли втішатися загальною молитвою хлопців; у цю молитву Рада постановила внести окремий уступ, в якому хлопці благали Бога зробити їх добрими, слухняними, покірними й послати їм ще багато інших чеснот і захистити їх від розпусти й гріховності пропащого Олівера Твіста, що стоїть, як це цілком недзвозначно зазначалося, під егідою злих сил і походить навіть із насіння самого сатани.

Отже, одного погожого ранку, тим часом як Оліверові справи стояли в такому блискучому стані, містер Гемфілд, сажотрус, ішов собі Високою вулицею, міркуючи й метикуючи сам із собою, якого б способу добрати, де б грошей нашкрябати, щоб заплатити хазяїнові комірне, бо той уже аж надто напосідав останнім часом.

Дарма примірявся містер Гемфілд і так і сяк: п’ятьох фунтів стерлінгів не вистачало – і край! У своєму розпачі він то підстьобував свій мозок арифметичними обрахунками, то спину свого осла – батогом. Коли це, вже біля самого притулку, погляд його несподівано впав на наклеєне на хвіртці оголошення.

– Тпру-у! – гукнув містер Гемфілд на осла.

Осел перебував у стані глибокої абстракції (міркуючи, очевидячки, над тим, скількома качанами капусти почастують його, як він відвезе до місця призначення свою тачанку з двома лантухами сажі) і тому не звернув належної уваги на хазяйський озов і не спинився.

Містер Гемфілд чортихнувся, сплюнув, кинувся за ним і вдарив його по голові так, що кожен череп, за винятком ослячого, був би тріснув; потім ухопив поводи, шарпонув його за морду й круто завернув, щоб нагадати йому, що осел не сам собі пан; ще раз добре почастував його по голові, щоб нагнати на нього туману й відбити охоту рушитися з місця, поки не повернеться хазяїн.

Упоравшись таким чином з ослом, містер Гемфілд підійшов до воріт і втупив очі в об’яву.

Саме на цей час пан у білому жилеті стояв біля хвіртки із закладеними за спину руками; він допіру залишив кімнату засідань, де мав нагоду висловити кілька високодумних сентенцій; тепер уважно стежив за родинною суперечкою між ослом і містером Гемфілдом; обличчя йому розплилося в сонячну ухмілку, коли він побачив, що містер Гемфілд зацікавився об’явою. Сам Бог посилає цього чоловіка Оліверові Твісту за вихователя!

Ознайомившись з оголошенням, містер Гемфілд усміхнувся й собі – він саме потребував п’ятьох фунтів, а щодо хлопця, що йшов на придаток, то містер Гемфілд занадто добре знав притулчанський режим і міг наперед сказати, що це буде напевно мале мізерне дитинча, створене самою природою для коминів. Містер Гемфілд ще раз перечитав об’яву од краю до краю і, скидаючи свою хутрову шапку, чемно звернувся до пана в білому жилеті:

– Отут пишеться, що парафія оддає в науку пацана, сер?

– Ну то що ж, мій голубе? – відповів той з доброзичливою ухмілкою.

– Якщо парафія бажає навчити його легкого, приємного ремества у поштивого сажотруса, майстра свого діла, – провадив містер Гемфілд, – то я його хоч зараз візьму, учень мені саме б знадобився.

– Заходьте, – запросив пан у білому жилеті.

Містер Гемфілд відстав на хвилю, ще раз оперезав осла батогом, сіпнув поводами за морду, щоб тому, бува, не спало на думку податися тим часом світ за очі, і пішов за джентльменом до тієї самої кімнати, де Олівер уперше побачив його білий жилет.

– Брудне ремество, – промовив містер Лімбкінс, коли Гемфілд удруге відрапортував своє бажання.

– Малі сажотруси часто душаться в димарях, – зауважив другий член Ради.

– Це тому, що часом, перш ніж підпалити солому, її змочують, щоб вони там не отягалися, – пояснив містер Гемфілд, – бачите, тоді курить самий лише дим, полум’я нема, а це до пуття все одно не доводить; дим тільки сон на хлопців наганяє. А звісна річ – хлопця хлібом не годуй, тільки спати дай. Хлопці, щоб ви знали, джентльмени, вперті й ледачі бестії, і тільки добре, гаряченьке полум’я може їх підстьобнути й шпарко вигнати з труби. І нічого тут такого немає, панове, бо, як вони, бува, часом і застрянуть у димарі – досить їм п’ятки підсмажити, і вони тобі прожогом на дах вискочать.

Пана в білому жилеті, здавалось, дуже розсмішило це пояснення, але гострий погляд містера Лімбкінса обірвав його веселий настрій. Рада кілька хвиль обговорювала між собою справу, але так тихо, що можна було розібрати лише окремі слова «зменшити видатки», «хороше надрукувати в справозданні» тощо, але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювано дуже часто й з великим притиском.

Нарешті перешіпти скінчилися. Члени Ради урочисто посідали на свої місця, і містер Лімбкінс промовив:

– Ми обміркували вашу пропозицію, але не підтримуємо її.

– Рішуче, – додав пан у білому жилеті.

– Остаточно, – ствердили інші члени.

За