Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 8. Повернення дракона

Акане

Йосемару стояв та тремтів від гніву. Його тіло знову змінювалося — дракон повертався.
Його очі горіли, а із пащі струмував чорний дим.

— Ви не візьмете в мене це, — проричав він, показуючи на мене кігтем. — Ні ти, ні твій лис.

Кейдзо вже був поряд, його тіло — у людській подобі, але очі — звірячі.
— Вона не річ. І її не можна тримати.
— Ти думаєш, я зробив це зі слабкості? — Йосемару хижо посміхнувся. — Я кохав її та кохатиму й далі, як я захочу.

— Але кохання — це не клітка, — я повільно підвелася, притискаючи руки до живота.
— Це — вогонь. І ти його не зрозумів.

Довкола мене почало мерехтіти світло.
Ні… не світло.
Вогонь.
Але інший, ніж завжди.

М’який. Золотий.
І він ішов зсередини мого лона.

— Що це? — прошепотів Кейдзо.

Лише я знала, що це - моя дитина — відчувала небезпеку. І відповідала. Вперше.

— Це мій син, — сказала я. — Він ще не народився, але він знає, що я — в бою.
І він — зі мною.

Вогонь спалахнув у повітрі ще яскравіше та злився з полум’ям Кейдзо. Став живим.

Йосемара нахилився вперед, загарчав, рушив... Але його огорнув сяючий жар.

— Ні… ні! Це не можливо! - не маючи сил до руху, закричав він, і у безсилій люті зашарпався, та все марно. - Відпусти, Акане!
— Це не я, — відповіла я. — Це моє дитя. Він мій вогонь. Моя доля. І наш щит.

Йосемару знову вдарив кігтями — але вогонь не давав йому проникнути.

Кейдзо кинувся вперед, тримаючи меч у руці.
Його крик — як блискавка, що рвала небо:

— Ти більше не маєш влади!

Удар.
І ще.
Йосемару заточився, упав.

Перед нами знову лежало людське тіло, безвольно розпростерте.

Я підійшла ближче, зі співчуттям зазирнула в спотворене мною обличчя.
Його очі вже не були злі. Але - порожні.

— Вона мала бути моєю… — прошепотів Йосемару.
— Я хотів…
— ...взяти, а не любити, — завершила я. — А я вже не та, кого можна взяти.

І тоді світло згасло.

Йосемару заплющив очі, після бою на нього було страшно дивитися.

Я відвернулася та від безсилля впала на коліна.
Кейдзо підхопив мене та обійняв, притиснув губи до мого чола.

— Ти…
— Ні, ми — перемогли, — прошепотіла я. — Ти. Я. І він.

Кейдзо поклав руку на мій живіт.
Він ще ледь-ледь світився.

— Я відчуваю його. Він… теплий.

Я усміхнулась. Вперше без страху.

— Його полум’я сильніше за всіх нас.

 

Ми завмерли в обіймах, а Йосемару лежав нерухомо поряд.

Його тіло було обгоріле, вкрите кривавими ранами, але не мертве.
Очі — заплющені. Груди — ледь піднімаються.

Раптом я відчула, як у цьому кремезному  тілі пульсує біль. Мені стало шкода, я відчула провину, випручалась з обіймів та підійшла до Йосемару. Повільно. Без страху.
Тиша навколо гула, мов повітря боялось дихати.

Я опустилась навколішки.

— Ти все ще тут, — прошепотіла.
— Хоч і зруйнований, але не вбитий, - майже нечутно відповіли губи.

Я простягнула руку.
Моя долоня завмерла над обличчям Йосемару.
Той мій вогонь, що йшов від шкіри, не палив. А світився м’яко.

Його шрами повільно зникали.
Зморшки гніву та шрами — розгладжувались.
Одне око — відкрилося, і в ньому була сльоза.

— Чому…? — прохрипів Йосимару. — Я… завдавав тобі болю.

— Бо тобі було боляче теж. Але я знаю, що в тобі ще є щось, і що це не суцільна темрява, — сказала я.
— І я не хочу, щоб моє минуле горіло в тобі вічно.

Я поклала руку йому на груди. Там, де блилося серце.

— Я зцілюю не тіло. А те, що ти в собі заперечував, - прошепотіла я.

Ледь видима драконяча тінь з його грудей піднялась, мов чорний дим. І… розвіялась.

У цей момент Кейдзо відвернувся.

Я помітила, що його щелепа була міцно стиснута. Пальці зжаті в кулаках.
Очі… більше, ніж просто злі.

— Ти торкаєшся його, — напружено промовив він.

Я здивовано підвелась.
Моє волосся ще мерехтіло, а руки тремтіли від магії, що лишалась у пальцях.

— Що?

— Ти… дивишся на нього так, ніби ще…
— Ні! — відповіла я різко.

— Я дивлюсь так, ніби бачу людину, яку я ж колись і поранила. І тепер він нападає від болю. Але тепер я володію силою, що зцілює, тому хочу, щоб він більше не страждав і не ламав нікого.

Кейдзо мовчав. Я підійшла до нього та обережно торкнулась обличчя.

— Ревнуєш?

— Я… не можу не боятись, що я не один у твоєму серці.

— Ти не один, — сказала я м’яко.— Бо моє серце велике. І в ньому є місце для любові. І для прощення.
Але тільки один...

 

Світ навколо затих. Полум’я більше не тріпотіло. Камінь не горів. Навіть повітря — дихало повільніше, ніж зазвичай.

Йосемару сидів на колінах, обличчя — зцілене, але спустошене. Він не виглядав переможеним.
Він виглядав… нарешті втомленим.

Я дивилася на нього мовчки. В моєму погляді не було ні тріумфу, ні жалю. Лише спокійна тиша, якої він не знав.

— Ти не помстилася, — сказав він хрипко.— Хоч я заслужив.

— Ні, — відповіла я. — Бо помста — з минулого. А я… хочу йти далі.

Він повільно підвівся.
Тримався за груди, де ще ледь свівся слід від моєї долоні.

— Я думав, якщо стану сильним, — здобуду тебе.
— А я думала, що можу тебе зрозуміти.

І ми обоє… були неправі.

Навколо почав стелитись туман. Легкий, сріблястий, мов дим без вогню. Він не був ворожим. Він був — запрошенням.

Йосемару зробив кілька кроків. Поглянув на мене востаннє.

— Я все ще… люблю тебе, — прошепотів.— Але тепер я знаю, що любов — це не володіння. Це — дякую, навіть якщо не разом.

І тоді він зник у тумані. Повільно. Без тіні. Без слів. Без гніву. Лише аромат троянд. Той самий, що колись був у ванні. Тепер — не нав’язливий. А прощальний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍