Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

Розділ 10. Тріщини в броні

        Вдома було тихо. Ліза давно спала, загорнувшись у ковдру з улюбленим зайчиком під боком. А Ольга сиділа біля вікна, зі склянкою чаю, що давно вже охолов.

        Її пальці ковзали по сторінках старого блокнота. Там були її думки, написані ще після втрати чоловіка. Вірші. Записи ночей, коли серце розривалось, але ніхто не чув. Вона не відкривала ці сторінки роками. А сьогодні — захотілось.

        Бо знову з’явилось відчуття: серце оживає.

— Небезпечно, — прошепотіла вона, не знаючи, до кого звертається. — Знову починати відчувати.

         Її зустріч з Артемом залишила після себе неспокій. Це був не страх перед ним — як людиною. Це був страх перед собою. Перед тим, що вона… потягнулась до нього.

        Хоч розум кричав: «Ні!»

        Він багатий. Він може все. Його світ знищив би її, навіть не моргнувши.

         Але в його очах сьогодні не було холоду. У його голосі була людяність. М’якість. Він слухав.

         А Ольга давно звикла бути сильною. Самій. Але хіба сила — це завжди стояти на межі? Можливо, іноді сила — це дозволити комусь увійти?

        Наступного дня вона помітила його знову. Він стояв біля школи, не заходячи. Просто спостерігав. У ньому було щось… зламане. Але водночас стійке. Ніби сам шукав відповідь.

         Вона підійшла:

— Спостерігаєте за “ворогом”?

— Думаю, чи зможу зробити щось правильне. Хоч раз.

— Ви можете. Але не грайте з вогнем. Бо я більше не дозволю обпалитись — ні собі, ні тим, кого люблю.

        Він кивнув. І на мить їхні погляди зустрілись так глибоко, що весь шум світу навколо став фоном.

        Увечері вона знову сіла писати.

«Я боюсь, але йду вперед. Бо навіть у найтемнішому погляді я побачила світло. І, може, саме це — моя боротьба. Не за школу. Не за дітей. А за право знову жити… не як тінь».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍