Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

        Кафе було невелике, затишне, з приглушеним світлом і запахом кориці в повітрі. Дощ за вікном малював нерівні лінії на склі, відгороджуючи їх від зовнішнього світу. Артем сидів за столиком у кутку — без охорони, без телефону, без звичного броньованого «я».

         Ольга зайшла злегка насторожено, але її обличчя вже не було гострим, як раніше. Її погляд був рівним, трохи втомленим, трохи зацікавленим.

— Ви справді прийшли без юристів? — тихо пожартувала вона, сідаючи навпроти.

— І без калькулятора. Навіть без блокнота.

— Вражаюче.

          Обоє на мить мовчали. Потім Артем першим заговорив:

— Я з’ясував дещо про вас. І... я не міг залишитися байдужим.

— Ви перевіряли мене? — її голос був рівним, але погляд став гострішим.

— Так. Бо не розумів, що за людина кидає виклик не зі злістю, а з гідністю. Ви не просто вчителька, Ольго. Ви — сила.

           Вона трохи нахилила голову, ніби не знала, як реагувати.

— Це небезпечно — бути сильною поруч з вами?

— Ні. Це... привабливо.

           Вона відвела погляд у вікно. Дощ стікав краплями, як думки, що не встигали оформитись у слова.

— Я втратила багато, — тихо сказала вона. — І кожен раз, коли мені здається, що вже нічого не залишилось — я бачу очі дітей. Вони дають мені сили. Я не знаю, що буде зі школою. Але я точно знаю: я не здамся.

           Артем уперше за довгий час не знайшовся з відповіддю. Його звичний цинізм не працював тут. У неї не було маски. І це роззброювало.

— Я не хочу бути вашим ворогом, — нарешті сказав він. — Але я ще не знаю, ким я хочу бути для вас.

           Її погляд повільно повернувся до нього.

— Почнімо з чесності. Без ігор. Ви можете це?

— Я навчаюсь.

          Ольга легенько всміхнулась. І ця усмішка була першим мостом між двома світами: її — теплим, справжнім, вразливим. І його — темним, раціональним, відгородженим.

          Вони пили каву в тиші.

          І між ковтками народжувалась історія.