Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

          Ранкове світло повільно ковзало по дерев’яній підлозі. У будинку панувала тиша — не гнітюча, а мирна. У цій тиші було життя.

          Ольга сиділа на веранді з чашкою чаю. Вона писала. Нотатки, спогади, може — нову книгу. Її обличчя було спокійним, усмішка — легка.

          З глибини дому почувся дитячий сміх — голос сина. Тепер у них було двоє: Ліза, яка стала підлітком, і маленький Данило, який щойно навчився вимовляти «мама» й «тато».

          Артем вийшов у сад. Він косив траву, але, побачивши її погляд, зупинився. Провів рукою по волоссю, підморгнув.

— Як роман? — запитав він.

— Тільки починається, — відповіла Ольга. — Але в мене вже є головний герой.

          Він підійшов, поцілував її у щоку.

— Не забудь написати, що герой іноді буркотливий, не любить зиму і боїться павуків.

— Ніколи не видаватиму твого найтемнішого секрету, — усміхнулась вона.

           У їхньому домі не було більше стін між серцями. Тільки світло. Тиша. І любов, яка, пройшовши крізь зраду, втрати, страх, залишилась — незламною.

          За горизонтом починався новий день. А разом із ним — нова історія.

Кінець