Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

Розділ 11. Лінія, яку він перейшов

— Ти з глузду з’їхав? — голос його партнера лунко відбився в просторому офісі з панорамними вікнами. — Артеме, ти щойно втратив угоду на сім мільйонів! І все через школу?

         Артем стояв біля вікна, дивлячись на місто, що тонуло в вечірньому золоті. Його руки були схрещені, обличчя спокійне.

— Не через школу, — тихо сказав він. — Через себе.

— Тебе хтось шантажує?

— Ні. Просто... я втомився знищувати те, що має цінність. Вони — живі. А наші гроші — ні.

          Партнер роздратовано вдарив долонею по столу.

— Це не схоже на тебе. Що сталося?

          Артем усміхнувся куточком губ, але в очах була гіркота:

— Мабуть, я починаю відчувати.

         Того ж дня на зборах шкільного колективу пролунав дзвінок. Ольга вийшла в коридор. На лінії був заступник міського голови.

— Пані Соколова? Повідомляю, що проєкт реконструкції скасовується. Бізнес-група Артема Соколова вийшла з домовленостей. І школа залишається в своїх стінах.

          Ольга мовчала. Її серце билося так голосно, що вона ледве чула слова. Коли вона поклала слухавку, то вперлась спиною в стіну й закрила очі.

— Чому…? — прошепотіла.

          Ввечері вона стояла на сходах школи. І знала — він прийде. Інтуїція ніколи не підводила.

          І він справді прийшов.

— Це ви зробили? — запитала вона, коли він підійшов.

— Так.

— Чому?

— Бо ви мали залишитись. Бо діти мають пам’ятати цю школу. І… бо я не хочу бути тим, ким був.

— Ви тільки що втратили великі гроші.

— Я втратив більше, коли втратив себе. А зараз — повертаю. Завдяки вам.

           Вона дивилась на нього довго. І в її очах вже не було страху. Лише глибина.

— Ви ще не знаєте, як жити без маски, Артеме. Але ви щойно зробили перший крок. І я… це бачу.

           Він усміхнувся. І в його очах уперше не було холоду. Лише — тиша. Незламна тиша. Та сама, що більше не лякала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍