Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

      Квартира Ольги була напівтемною, м’яко освітлена світлом торшера. Ліза поїхала на вихідні до бабусі, і вперше за довгий час у домі панував спокій. Та тиша вже не здавалась самотністю. Вона була простором для чогось нового.

      Артем сидів на її кухні, в джинсах і светрі, такий неофіційний і… живий. Він дивився, як вона наливає чай, і не міг відірвати погляду.

— Я звик, що мені служать, — сказав він тихо. — А ти — не служиш. Ти просто поруч. І це… більше, ніж я заслуговую.

— Я не служу. Я — живу, — відповіла вона, сідаючи навпроти. — І хочу, щоб поруч були лише ті, хто теж живе.

      Він кивнув.

— Я не знаю, як бути “поруч”. Завжди був або попереду, або осторонь.

— Спробуй бути просто тут.

      Він простягнув руку. Її пальці ковзнули йому назустріч. Спочатку обережно, як боязкий вітр, а потім — впевнено. Їхні долоні зімкнулись.

— У мене були стіни, — прошепотів він. — Високі. І я думав, що вони захищають. Але виявилось — я просто сидів у в’язниці.

— А я боялась довіритись. Бо втрачала занадто багато.

— А тепер?

        Вона підійшла ближче. Його руки обережно обійняли її, ніби боявся, що вона зникне. Вона торкнулась щоки, і голос у неї тремтів:

— А тепер я вчуся знову бути жінкою. Не вчителькою, не бійцем. Просто… собою.

         Їхні вуста зустрілись. Повільно, несміливо. Ніби двоє людей, які заново вчаться говорити мовою, про яку вже забули.

       І в тій тиші, де не було жодного слова — було все.

       Ніч була м’якою. А їхня близькість — не вибухом, а піснею. Без поспіху. Без фальші. Коли тіло пам’ятає, як це — бути прийнятим. А душа вперше не тікає.

       У ранковому світлі вона прокинулась на його плечі. І не боялась більше нічого.