Публій Овідій Назон - Метаморфози

64 Ледве долають її; посередині неба — найвища.

65 Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

66 На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях.

67 Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

68 Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,

69 В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

70 Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

71 Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

72 Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

73 Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

74 Став ти на повіз, скажім… ну а далі? Чи зможеш промчати

75 Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

76 Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

77 Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

78 Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.

79 Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

80 Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати,

81 На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

82 На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

83 Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

84 Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

85 Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

86 В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки,

87 Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

88 Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

89 Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

90 Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

91 Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ?

92 Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

93 Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч

94 Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив.

95 Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

96 Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину,

97 Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому.

98 Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

99 Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне?

100 Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

101 Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

102 Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

103 Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

104 Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці.

105 Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина

106 До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

107 Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

108 Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

109 На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

110 Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

111 Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

112 Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

113 Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

114 Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

115 Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.

116 Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні

117 Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

118 Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

119 Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих

120 Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

121 Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

122 Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

123 Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає

124 Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

125 Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

126 «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить,

127 Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй.

128 Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко.

129 Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,—

130 Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

131 Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

132 Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

133 Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

134 Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,—

135 Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:

136 Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі.

137 Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний.

138 Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

139 І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.

140 Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

141 В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

142 Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських

143 Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

144 Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

145 Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,—

146 Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

147 Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

148 Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

149 Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»