Публій Овідій Назон - Метаморфози

із небесного кореня визрів,—

761 Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»

762 Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —

763 Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,—

764 Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.

765 Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,—

766 Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба

767 Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:

768 «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,

769 Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує —

770 Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,—

771 Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене

772 Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!

773 Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:

774 Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.

775 Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй».

776 Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє

777 Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.

778 Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки

779 Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.

Книга друга

1 Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,

2 Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.

3 Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

4 Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

5 Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер

6 Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

7 Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.

8 В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.

9 Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий

10 Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

11 Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

12 Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

13 Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

14 Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

15 На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,

16 Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

17 Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

18 В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.

19 Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

20 Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),

21 Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

22 Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

23 Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

24 Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

25 Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,

26 Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

27 Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

28 Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

29 Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

30 Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

31 Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

32 Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,—

33 «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати,

34 Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

35 Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

36 Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати

37 Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,—

38 Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

39 Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

40 Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

41 Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

42 Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

43 Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

44 Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання

45 Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

46 Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»

47 Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

48 Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

49 Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

50 «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання —

51 Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

52 Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

53 Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

54 Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі,

55 Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

56 Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

57 Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

58 Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

59 Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

60 Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

61 Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

62 Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

63 Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні