Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

Мабуть, варто було відібрати їх із дитячих рук, нагримати, забороняючи ритися у маминих кишенях, але все, про що вона думала — як би встигнути зібратися та поїхати до того, як чоловік повернеться від коханки.

Важкі чоботи загриміли східцями, коли Бель якраз планувала забрати останнє — її портрет очима сина та улюблену м’яку іграшку, якою його батько заборонив гратися.

— Марібель? Що відбувається? Чиї це валізи біля дверей?

Вона підвела підборіддя, блиснула на нього гнівно очима.

— Мої. Я йду від тебе.

— Я не розумію…

Він знову намагався вдати з себе жертву, знову намагався переконати, що вона одна винна у всіх їхніх бідах.

— Брехливий сучий син, все ти розумієш! Дівчина, якій ти пишеш листи?! — її коханий раптом розгубив усі слова, мовчки витріщався з добру хвилину. — Чим вона краща за мене, скажи?

— Я дійсно не розумію, про що ти говориш!

Вона читала лист, той самий лист, де він клявся, що розкаже їй усе, клявся, що не стане тікати від прямого запитання, і що ж зараз? Боягузливі відмовки, гра у дурника, ніби вона навіть не заслужила на щирість.

— Хоч раз скажи правду!

Мовчав довго, кидаючи погляди на сина, про якого раптом згадав. А потім в очах промайнула рішучість, якої їй ще ніколи не доводилося там бачити.

— Вона просто… не ти.

І цього вистачило, щоби вдруге розбити її серце.

Гнів переповнював, вона сатаніла — як смів він після всього, що вона зробила, так вчинити?! Як посмів тільки подумати, що її сину буде краще з ним, а не з нею?! Як посмів тільки з’явитися на поріг, брехати кожен ранок і клястися у вічному коханні?!

У лютому пориві вона закричала, вигукнула купу різної лайки, давши гучного ляпаса чоловікові.

Пітер налякався — ще ніколи не бачив він, щоб батьки сварилися так голосно, рука смикнулась і сірник упав на підлогу, якраз біля стосу старого дитячого одягу та вкритих пилом іграшок. Наступної миті батько вже тримав його на руках, ігноруючи слова про те, що він хоче лишитися тут, з мамою, і що там, у кутку, починає горіти яскравий вогник. Вони обидва не слухали, кричали так голосно, що закладало вуха. Мама намагалася забрати його назад, сварилась і благала, але батько лише кричав у відповідь і тяг його нагору, відбиваючись від маминих рук. Містер Дамбо — улюблене слоненятко, яке мама дозволила забрати із собою — випав із рук і східцями скотився вниз.

Марібель пручалася і билася, намагалася не дати вкрасти в неї рідну дитину, та все було марно. Чоловік штовхнув її — не вперше, долоня ковзнула дитячою ногою, але не встигла вхопитися бодай за щось. Нога підвернулась і вона полетіла східцями вниз, б’ючись головою об камінь фундаменту.

Він навіть не озирнувся. Невже не заслужила вона хоч на один прощальний погляд? Ні. Натомість він гримнув дверима, навіть не помітив, що щось не так, навіть не перевірив чи вона у порядку.

Спробувала підвестися та не вийшло. Спробувала поворухнутись, але й це не далося. Підвал потроху заповнював дим і заграва вогню, який підіймався все вище, охоплюючи стіни навкруги.

Задушлива спека і важкість у грудях. Її останніми словами був хрип, було «ти зрадив мене», бо серце не могло прийняти. Вона подумала про сина, про її налякане заплакане маля, якого тепер виховуватиме деспотичний батько й незнайома жінка. Про Пітера, якого вона вже ніколи не побачить…

… аж поки роки потому один маленький хлопчик не зазирне в її дім у пошуках свого яскраво червоного м’ячика.

***

Мінхо у кутку витер рукавом сльози з обличчя, Джісону не було що сказати.

Ця трагедія… Випадковість, що виявилася фатальною… Йому стало соромно за те, що не спробував докопатися до істини раніше, що продовжив і без того нескінченні страждання бідної жінки.

— Ми можемо… Ми можемо щось зробити? — запитав, вдивляючись у беземоційне напівпрозоре обличчя.

«Повер... мені сина, по...ніть мого хлоп...чика…»

— Боюся, не вийде, — заговорив Мінхо й вона озирнулася на нього, погляд став гострим. — Минуло багато часу, він, мабуть, уже мертвий…

— Але ми можемо спробувати, — Хан швидко додав, показуючи примарі дитячий малюнок. — Віддати це, разом із тілом, як поховаємо.

Вона повільно кліпнула, так неприродно, що сироти пробігли шкірою, а потім зникла, розчинилася у повітрі. Двері підвалу скрипнули, відчиняючись, промені сонця зазирнули до них вниз.

— Вона повернула вікна!

Обидва зраділи та блискавкою кинулися нагору, та вже через мить Джісон спинився, хапаючи Мінхо за руку.

— Ми заберемо її звідси, Соні, не турбуйся, але для початку треба подзвонити Ліксу.

Легкий вітер розтріпав волосся, сонце м’яко зігрівало шкіру. Там, у домі, було настільки холодно, що осіння погода здалася курортом.

Мінхо втомлено видихнув і хотів було щось сказати, та поки добирав слова, почулося голосне:

— Лі, трясця тобі, Мінхо! Якого, бляха, дідька-біса?! Де вас носило?!

Фелікс стрімголов нісся до них від машини, лишаючи Чана дивитися у їхній бік із роззявленим ротом.

— Ми тільки-но обшукали будинок і вас там не було! Як ви?.. Що?!

Мінхо засміявся, кинувся обіймати брата, заспокійливо погладжуючи плечі. Джісон вирішив залишити їх наодинці та закрокував до машини.

— То ви… шукали нас?

— Жартуєш? Через годину, як Мінхо написав куди ви їдете, Фелікс кімнатою як дзиґа крутився, я сказав так поїхали допоможемо. Де ви були дві доби, хлопці?