Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

— Які дві доби? Нас не було менш як день! Вчора ввечері зайшли, й ось тобі, день, і вийшли… Ні?

— Ні. Фелікс намагався додзвонитися, але ви обидва були поза зоною.

— Так, телефони швидко здохли…

— Ми приїхали, оглянули дім, але нікого не знайшли. Я подумав ви вже поїхали, але Фелікс помітив вашу машину, отже пішли пішки. Тоді ми обшукали, мабуть, усі кав’ярні та мотелі поблизу, але ніхто про вас нічого не чув, тож ми повернулися сюди й ще раз облазили будинок і nothing, пусто, ні душі.

— Я міг би поклястися, що вона протримала нас не менше двадцяти годин, але дві доби…

— Чекай, вона? Хто це «вона»?

— Якщо розповім, ти не повіриш.

— Слухай, я можу побитися об заклад, що ми тільки-но перерили будинок і вас там не було, а тут раптом ось ви із вікна вилазите, чи не диво?

— А підвал? Ви були у підвалі?

— Але там немає підвалу…

— Східці вниз, на кухні?

— Ні, ми були там, але ніяких дверей чи сходів, просто кухня зі старим мотлохом.

Мінхо привів Лікса до машини, той видав їм обом по теплій ковдрі, помітивши трохи сині від переохолодження губи, Чан обробив дрібні порізи на обличчі й руках — і якщо вже вони їх бачили, отже ті предмети у повітрі, що завдали їм шкоди, були реальними. Джісон почав свою розповідь від самого початку — з першої зустрічі з примарою у дитинстві й не зупинявся, аж поки не розповів усе, що міг, змовчав лише про їхній із Мінхо поцілунок. Фелікс із Чаном уважно слухали, час від часу ставлячи запитання для уточнення.

На якусь коротку мить Джісону подумалося, що вони не повірять, посміються над ним і назвуть усе вигадками наполоханої атмосферою будинку уяви, але Мінхо тримав його долоню у своїй і це додавало сил, допомагало не ховати очі.

Фелікс довго просив вибачення, що відпустив, лишився, замість того, щоб піти всім разом, обіймав Хана та обіцяв більше ніколи не давати непорозумінням стати між ними. Чан довго дивився собі під ноги й Джісон справді не очікував від нього багато — зрештою, здавалося, вони не дуже ладнали… Проте він поклав руку на плече та промовив: «радий, що з вами обома все гаразд», видихнув із полегшенням і до Хана нарешті дійшло, що він хвилювався теж, не менше за Лікса.

У них залишилася одна важлива незавершена справа.

— Хлопці, а у вас часом у машині не завалялася лопата?..

— Будь ласка, скажи, що жартуєш, — очі Чана блищали сміхом, у той час, як обличчя Джісона — серйозне як ніколи. — Не жартуєш…

— Взагалі-то… — Фелікс дістав із багажника невеличку складану лопату. Навіть Чан подивився на нього з неприхованим здивуванням. — Що? Я квіти вирощую у вільний час, що за погляди?!

Години потому, коли вони, по черзі змінюючи один одного, викопали непогану яму та витягли з підвалу рештки, загорнувши у стару ковдру, сонце вже сіло. Хан поклав у могилу малюнок та іграшку, Фелікс прочитав молитву. Поки Мінхо закопував, Чан змайстрував зі зламаних ніжок стільців та мотузки хрест, на палітурці якогось роману Джісон акуратним почерком вивів:

«Марібель Локхарт

? — 1956

Акторка, мати, дружина»

Він справді шкодував, що ця історія не буде розказана, історія життя та смерті молодої жінки, трагічна випадковість та біль зради залишаться лише у їхніх з Мінхо спогадах. Та він щиро сподівався, що тепер її душа принаймні знайде спокій.

Розділяючись та сідаючи у машину з Мінхо він не міг не думати про чоловіка Марібель. Чи звинувачував він себе, чи шкодував про все те, що зробив? Як склалося його життя після? А маленький Пітер? Чи запам’ятав він останній раз, коли бачив матір живою? Чому ніколи не повертався, чому ніхто за всі ці роки так і не знайшов Марібель?

Відповідей він ніколи не матиме.

Мінхо так само задумливо дивився у вікно на дерева, що від швидкості перетворилися на суцільну зелену стіну. Він теж думав про історію Марібель і не міг дійти до висновку — якби її чоловік просто поговорив із нею, хоча б раз, чесно та відкрито, перш ніж шукати чогось на стороні, то всього цього можна було б уникнути. Якби він хоча б раз просто сказав як є, якби не штовхнув, якби озирнувся…

Кинув короткий погляд на Фелікса за кермом — той зосереджений на дорозі та власних думках.

— Слухай, — зашепотів, обережно привертаючи увагу Джісона швидким дотиком до плеча, — щодо моїх слів там, у підвалі, ем…

— Угу? — Джісон нахилився до нього, так близько, що в ніс вдарила суміш аромату шампуню з шоколадом, землі, в який вони всі замастились і одеколону Мінхо, що в’ївся немов друга шкіра. — Збираєшся здати назад чи навпаки? Бо мені треба придумати що відповісти. — На губах розповзлася усмішка, але не торкнулася очей, у них мерехтів не дуже зрозумілий страх.

— Я серйозно… — Він спробував. — Справді, роками… — Чомусь слова відмовлялися злітати з рота так само бездумно, як у ту мить. — І мені шкода, дійсно, я зрозумію, якщо тобі неприємно чи щось і…

— Господи, чому всі думають, що я гомофоб, це нестерпно! — Фелікс озирнувся на них, та Джісон лише відмахнувся від його погляду. — Я ж поцілував тебе, хіба ні? Я бовкнув те дурне «по-гейськи», бо злякався, бо люблю, коли ти мене торкаєшся, ясно? Це дивно? Я не знаю. Але цілувати тебе сподобалося теж, тож подумай гарненько, перш ніж казати, що ти не це мав на увазі! І взагалі це все починає навіть дратувати, ти ж знаєш мене краще за всіх, Хо, чесне слово, якщо ти збираєшся…

Хан усе більше розпалявся, розмахуючи руками, і Мінхо не міг не помітити наскільки вразливим він був зараз, наляканим трохи, однак і рішучим.

Тому він торкнувся улюблених щік, нахиляючись ближче, прошепотів у губи:

— Ти такий нестерпно милий, постійно, й особливо, коли роздратований.

— Пішов ти, — розтягуючи цю «і».

Він поцілував знову, притягуючи Мінхо за комірець, і весь пережитий кошмар раптом став того вартий.