Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

Часом Хан Джісону здавалося, що вона завжди була з ним, у снах. Витягнута напівпрозора фігура з довгими, простягнутими до нього пальцями, пазурі, немов у якогось звіра, скривавлені.

Suffocation

Часом Хан Джісону здавалося, що вона завжди була з ним, у снах. Витягнута напівпрозора фігура з довгими, простягнутими до нього пальцями, пазурі, немов у якогось звіра, скривавлені. Задуха та замогильна тиша, а потім шепіт, наче грім — «з… ив мене,… рррад…… не»

Він часто прокидався весь просякнутий крижаним потом, дихаючи ніби марафонець. Ці сни лякали, не давали спокійно жити, і врешті решт, Хан звернувся до психіатра. Той виписав снодійні та порадив зазирнути в обличчя страху.

Так з’явилося ютуб-шоу «Пекельні Парубки».

Спочатку це була авантюра на один раз — Хан та кілька його друзів дитинства полізли у покинутий садок, у якому, за словами місцевих, вештався дух покійної нянечки, яка шукала своїх маленьких вихованців.

Звісно, ніяких привидів вони не знайшли, лише трохи налякалися загадкових тіней у темряві, що від ліхтариків витанцьовували стінами та безхатька, який спав у кутку, ховаючись від грози за вікном.

На якийсь час Джісону стало краще, сни перестали бути про неї. Тепер це був сивий чоловік у лахмітті, з порожніми очницями, висохла шкіра оповила череп, нагадуючи натягнутий барабан, нога з одних тільки кісток тягнулася землею. Він питав «за що, за що?», а Хан у відповідь лише беззвучно кричав, надриваючи легені.

Стало легше від усвідомлення, що кошмар має під собою ґрунт, його кошмар — сублімація пережитого тоді страху, і тільки. Як у нормальних людей. І саме через це він створив «Пекельних Парубків». Аби лякатися вже з якоїсь причини.

Після першого відео з’явилися ще кілька, на другому десятку перегляди почали заходити за сотні тисяч, і вже через рік вони святкували свій перший мільйон підписників.

З п’яти людей, які увійшли до того будинку, з ним продовжили лише двоє — брати Лі. Команда звуковиків постійно змінювалась, оператори не витримували напруги та тиску з боку Хана, а монтажери бажали накладати забагато ефектів, збиваючи всю атмосферу. Тож, зрештою, Хан зупинився на команді з трьох людей: Лі Мінхо звуковик і монтажер, Лі Фелікс оператор, та він власною персоною як координатор, сценарист і головна зірка цього шоу. Мінхо був з ним від самого початку, з того похмурого дощового вечора у покинутому садочку, і залишався весь час. На нього Хан, напевно, покладався найбільше.

Сонячного жовтневого дня, після зйомок нового відео, Джісон сидів у номері дешевого мотелю, гортав сторінки архівних статей у пошуках нового місця, нової історії. Фелікс пішов по каву після безсонної ночі, а Мінхо займався переглядом відзнятого матеріалу.

Проскановані знімки старих чорно-білих газетних вирізок миготіли перед очима, голова гуділа — Джісон так і не встиг урвати хоча б годинку сну вдень. І раптом знайоме відчуття поколювання на загривку.

Вона дивилася на нього зі знімків, датованих 1956 роком. Хоча жінка на фото була мало схожа на ту потворну істоту, яка простягала до нього свої кігті у снах, Хан відчував — це абсолютно точно вона. Марібель Локхарт, як стверджувала стаття.

Він відклав ноутбук на ліжко, піднявся на ноги та майже бігом вискочив за двері, до порятунку: свіжого осіннього повітря з ароматом зів’ялого листя та вологої землі.

Цього просто не може бути. Як таке можливо? Хіба він не вигадав її? Хіба міг бачити у своїх снах живу, реальну людину, яка жила Бог знає де, біс знає коли?

Хан намагався вирівняти збите хвилею неконтрольованої паніки дихання, але не виходило. Тремтячими пальцями дістав з кишені останню зім’яту сигарету, ще вологу після вчорашнього нічного дощу. Тримаючи фільтр у зубах, так і не встиг закурити — з-за рогу вийшов Мінхо з чотирма чашками кави у високих стаканах.

Він у кілька широких кроків здолав відстань між ними та висмикнув з рота цигарку, відкинувши її на землю.

— Ти ж казав кидаєш?!

Джісон нічого не відповів, слова застрягли в горлі, руки ніби оніміли та шалено тремтіли.

— Джісоні.? Щось сталося? Ти наче привида побачив.

Хан вклав майже всі свої сили в кивок головою. Брови Мінхо зійшлися на переніссі, долоня гріла плече.

— Я бачив… Її… Бачив… Хо… Бачив її!

— Тихше, тихше… — кава залишилася покинутою на низенькій кам’яній огорожі, Лі обережно розтирав похолоділі долоні у своїх. — Кого це «її»? Її? Тобі знову наснився кошмар?

Кінцівки потроху тепліли, паніка тікала, вбираючись у потрісканий асфальт під ногами.

— Я не спав.

Мінхо завмер.

— Ти впевнений? Це не дуже добре, якщо ти почав бачити її, коли не спиш.

У раптовому пориві Хану захотілося крикнути «я не псих!», висмикнути руку з полону гарячих долонь. Але секундою пізніше передумав. Вони з Мінхо знали один одного вже сотню років, він би нізащо не став називати його психом, ніколи. Він єдиний розумів ці кошмари, це липке відчуття ірраціонального страху, жаху навіть, який підкидав Хана на ліжку.

— Ні, я… Серед статей, шукав матеріали та… Побачив її.

Мінхо застогнав, відкидаючи голову.

— Ми ж домовлялися, що ти подрімаєш, поки Лікс не роздобуде нам їжі! Хан Джісон!

— Я сказав «спробую», я сказав «я спробую подрімати», відчуваєш різницю?

Мінхо нахмурився сильніше, навіть куточки рота поповзли донизу.

— Біс із тобою, ходімо. Покажеш мені свою знахідку.

***

Фелікс повернувся лише через пів години, з Чаном, який крокував услід, та пакетом бургерів з картоплею фрі.

«То ось кому четверта кава…» мимохіть подумав, вітаючись. Чан їхню діяльність не дуже схвалював, і час від часу вони сварилися через неприємності, в які Джісон нібито втягував його хлопця. Хоч Хан завжди вважав, що Лікс з ними з власної волі.

Проте, коли він крокував маленькою кімнатою туди-сюди, нервово пояснюючи всім присутнім свій сон, та як це пов’язано з нещодавно знайденою архівною статтею, навіть у Чана на лобі залягли зморшки від стурбованості.

— Послухайте, я гадки не маю хто вона така, навіть статтю не дочитав до кінця, мене всього перетрусило! Це ж неможливо, так? Я що, потроху з’їжджаю з глузду, скажіть мені?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍