Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

Мінхо зупинив його, сунув до рук чашку трав’яного чаю, бридкого навіть на запах, але іншого у таких мотелях просто не робили.

— Як ти?.. — запитав, заспокійливо стискаючи плече.

Джісон кинув неоднозначний погляд у бік ліжка. Екран ноутбука вже давно згас, а індикатор заряду батареї мерехтів червоним. Мінхо увімкнув той у розетку, розблокував коротким паролем, кинув швидкий погляд на екран і одразу ж підняв очі на Хана.

— Може не варто?.. — промовив.

Фелікс кинувся до ліжка зі швидкістю світла. Чан мовчки почав обкушувати шкіру навколо нігтів.

Через хвилину затяжної тиші, Чан кинув нетерпляче «Ну?!» і Фелікс почав читати вголос.

«Страшна трагедія сім’ї Локхарт

Вчора вночі наше місто сколихнула жахлива трагедія. Молода жінка, акторка місцевого драматургічного театру, Марібель Локхарт, загинула під час пожежі у власному домі. Медики не знайшли тіла та констатували смерть на місці.

Убитий горем батько сімейства залишився один виховувати шестирічного сина.

Причину пожежі досі з’ясовують.»

Мінхо підвівся.

— Чесно кажучи, мені здавалося, судячи з твоїх розповідей, що вона якась втоплена мавка чи щось, але це…

— Чекай-но, тобто ти давно про це знав? — Фелікс підскочив вслід за ним, намагаючись вхопити за руку. Одночасно з цим повернувся до Джісона, докір ясно читався на світлому обличчі. — Ти сказав Мінхо, але не сказав мені?

Джісон промовчав. Він взагалі не збирався говорити про це нікому й ніколи, хіба своєму психотерапевту, бо інакше не отримав би снодійне. Мінхо просто вчасно опинився поруч у мить слабкості й Хан вибовтав усе, що турбувало, і поки жодного разу про це не пожалкував.

— Я бачу її в снах. Не знаю як, не знаю чому, але точно її, я впевнений.

Якусь мить усі навколо мовчали не поворухнувшись, Джісону здалося, немов саме повітря застигло навколо них.

— Там є ще щось?.. — запитав Чан, відсьорбнувши вже холодну кави. — З якого саме вона міста, наприклад? У якому році це сталося?

— У 1956, — Хан відповів не задумуючись.

Ці цифри відбилися на сітківці відколи він уперше їх побачив: унизу, під чорно-білим фото молодої, ледь старшої за нього, жінки. Вродливої, з чорним, як темна ніч, волоссям. Поряд з нею на фото стояв маленький хлопчик у кашкеті й високий чоловік. Усі троє сонячно всміхалися і ці усмішки наганяли на Джісона жах, волосся на руках ставало дибки.

Мінхо ще раз пройшовся очима газетними уривками.

— Недалеко звідси, маленьке містечко в Англії… Джісоні, а ти хіба не жив там з мамою в дитинстві?..

— Га? — тільки і зміг вимовити та одразу ж впав на ліжко — ноги перестали тримати.

Він згадав. Він усе згадав.

Як ще маленьким хлопчиком вирішив пройтися поки незнайомим містечком, випробувати новенький м’ячик. Як той закотився у двір покинутої будівлі з чорними від кіптяви стінами. Як він зайшов у будинок, з цікавості й тільки, а вибіг уже іншим.

Тому що вона говорила з ним, раділа йому й хотіла залишити собі.

У тому покинутому домі з чорними стінами, з потрощеними обгорілими меблями, з картинами, з яких потекла фарба, вона почула, навіть відчула присутність маленького допитливого хлопчика. Лагідно погукала його до дверей, які вели у підвал, і він слухняно підійшов.

Двері з жалібним скрипом прочинилися. Напівпрозора жіноча фігура з довгими, простягнутими до нього пазурями підіймалася сходами. Деревина обгоріла та потріскалась, десь не вистачало мостин, але фігура вперто оминала перешкоди та крок за кроком підіймалася все вище.

Маленький Хан Джісон миттю вибіг надвір і не озираючись мчав до самісінького дому.

Ця подія настільки травмувала, що він відмовлявся спати, відмовлявся їсти й тільки благав маму не вимикати світло в кімнаті, залишитися з ним ще на одну ніч, а інакше вона прийде й забере його з собою туди, звідки не повертаються.

Їм довелося переїхати знову, у нову країну й нове місто. Та це, видно, не допомогло.

— Джісоні?.. Джісоне! — Мінхо тряс за плече з переляканим виразом обличчя.

Хан торкнувся його руки своїми крижаними пальцями.

— Здається, я знаю куди нам треба.

***

— Благаю тебе, Хані, подумай ще раз, це найдурніша ідея з усіх твоїх ідей!

Фелікс нервово крокував кімнатою, хаотично розмахував руками. Мінхо мовчав, хитаючись на ненадійному стільці, погляд втупився в підлогу й не бажав помічати Джісона, який своєю чергою не спускав з нього очей.

Сваритися з Феліксом, можливо, було ще однією дурною помилкою, яку Джісон любив повторювати не один раз. У голові промайнув спогад нещодавньої суперечки, хоча «суперечка» це не дуже доречне слово, «Хан Джісон не вміє вчасно стулити рота й не бовкнути дурість, про яку одразу ж пошкодує» підійшло б краще.

Десь три тижні тому Мінхо прибрав із його обличчя хлібну крихту, і цей жест здався настільки ніжним, викликав такий трепет десь у животі, що Джісон бовкнув абсолютно катастрофічне «це так по-гейськи…» і Мінхо одразу ж відсахнувся.

Фелікс це помітив і якимось незрозумілим чином усе вилилося в довгу неприємну розмову, за яку Хану буде соромно ще років сто, а то й більше.

Звісно, він знав про орієнтацію Лікса, ніколи не був проти й це ніяк не заважало їм бути найкращими друзями багато років. Одне єдине «… по-гейськи» зруйнувало ту довіру, яка була між ними, а найгірше — обличчя Мінхо в мить, коли він з жахом прибрав свою теплу й таку приємну на дотик долоню від його обличчя та ще кілька днів тримався якнайдалі.

Лікс же дійшов висновку, що Хану не подобається Чан і взагалі той факт стосунків із хлопцем.

Джісон довго просив вибачення в обох, але десь глибоко всередині гидкий голос буркотів: «тобі ніхто не повірив».