Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

— Біс знає, але не думаю, що це надовго. Я зробив, як вона веліла, але ж цього, мабуть, замало, щоб прогнати її зовсім, так?..

— Звільнити, — Джісон підняв дивом вцілілий ліхтарик з підлоги, — вона лише жертва обставин або навіть убивства.

Хан мав рацію.

— Гаразд, який тоді план?

— Ти мені скажи, ти ж у нас штатний експерт, — його насмішкувато викривлені губи з кожною секундою хотілося поцілувати тільки сильніше.

— Гадки не маю, ми майже нічого не знайшли за весь час. Треба подумати.

Він відвернувся, тому що обличчя Джісона, надто прекрасне й усе у подряпинах, відвертало, перемикало мозок у режим «кохати й захищати», і тоді зовсім не думалося.

Щось тримає примару тут, і щось пов’язує її з Джісоном. Це «щось» має бути дуже важливим, з великою кількістю емоцій (часто гнів чи сум), або ж її бентежать незавершені справи. Що із цього підходить до їхньої ситуації?

— Ти казав, у дитинстві, — Мінхо підняв з підлоги плюшеве слоненя, — вона кликала тебе, заманювала у підвал. Що казала?

— Чорт, Хо, ти думаєш я пам’ятаю? Щось по типу «ходи сюди, маленький», не знаю. — Мінхо дивився на нього не кліпаючи, аж поки Джісон не відкопав у голові давній спогад. — Хоча було дещо… Вона називала мене Пітті. Насправді мене так навіть мама не називала, ми майже не використовували моє інтернаціональне ім’я вдома.

— Інтерщо, пробач?

— Я навчався в англомовній школі, дуже недовго, через постійні переїзди. Людям, які не знають корейської, важко вимовити «Джісон» правильно… Тому я був Пітером. Ось тобі новий фан-факт, — він ніяково всміхнувся, Мінхо ж різким рухом дістав складений аркуш паперу з кишені.

— Її сина теж звали Пітер! — З хвилину вони разом роздивлялися малюнок та напис на ньому. — Отже, вона бачить свою дитину в тобі, те, що втратила.

— Це сумно…

— Так. Але не пояснює що означають усі ці «ти зрадив мене», адресовані тобі. Як маленький хлопчик міг…

— Може вона загалом, — Хан озирнувся, опускаючи погляд на всіма забуте тіло, що стало самими кістьми. — Її покинули, лишили вмирати жахливою смертю, самотньою жахливою смертю… І навіть нікуди прийти її оплакати…

Ось воно.

— Соні, твоя, з біса, правда! Її справді треба поховати, дух не знайде спокою, якщо його тіло не передали землі.

— Це з якоїсь книжки?

— Ні, з Губки Боба, але це не так важливо. Важливо те, що це заснована на реальних віруваннях думка, тож нам підходить.

Джісон скептично підняв брови, але сперечатися не став. Зрештою, це те, що вони мали зробити, єдине що могли зробити для неї.

Похапцем він піднявся сходами, Мінхо тупотів ногами за спиною.

— Тільки одна малесенька проблемка, — і смикаючи двері на себе і штовхаючи їх від себе.

— М?

— Ми не можемо вийти.

Мінхо спробував теж, двері не піддалися.

— О, ну чудово, і що тепер?

Була одна ідея, але вона б точно не сподобалася Мінхо. Взявши його за руку, Джісон спустився, став у центрі, озираючись навкруги.

— Дай-но сюди малюнок та іграшку. Я покличу її, а ти стій у кутку та, як щось трапиться, просто тікай. — Від похмурого погляду стисло горло — Мінхо не залишив би його тут самого, ніколи. — Гаразд, тоді, не знаю, зроби щось, але тільки якщо все піде не за планом.

— Це за яким таким планом?

— Зараз і придумаю, — собі під ніс, а потім уже значно голосніше, кудись до стелі: — Гей, пані! Марібель? У мене є дещо важливе для вас!

Очі Мінхо швидко почали нагадувати блюдця, він зашипів «ти що дахом поїхав, Соні?!», але слухняно крок за кроком віддалявся у дальній вільний кут.

Знову повіяло холодом, знову кімнату заполонила пітьма й дихання збилося від гострих голок льоду в легенях. Примара виникла з повітря прямо над власним тілом, простягнула пазурі в бік Джісона та лиховісно застогнала.

— Пітер, т-так? Ви шукаєте Піт-тера?.. — він намагався не тремтіти, але від холоду та страху зуби самі собою вибивали дикий танок. Випростав руку зі стисненим у ній слоненям перед собою. — Я знайшов ось ц-це.

Вона закричала так голосно, що Хан ледь не втратив свідомість, заплющив очі, примружуючись, затримав дихання.

Коли розплющив, Марібель походила на себе колишню, ту усміхнену версію з фотоальбомів. Її тіло сяяло блакиттю, а в очах замість страшного мороку — глибинний сум. Вона поволі наблизилась, потягнулася за іграшкою в його руках. та довгі тонкі пальці пролетіли наскрізь.

— Мені так шкода… — щоками збігли сльози. — Справді дуже-дуже шкода…

Примара не відповіла, тільки озирнулася на власне тіло.

— Що… Що трапилося з вами? — ризикнув запитати.

Мінхо сповз по стіні, сперся лобом на руку та дивився на все повним шоку поглядом.

«Покажу»

Її чоловік не вмів щось приховувати. Щасливий блиск в очах і ця таємничість… Спочатку Бель подумалося він готує сюрприз, щось присвячене її сценічному дебюту. Стільки зусиль і старань, стільки років безнадійного очікування й ось — головна роль у найпопулярнішій виставі — хіба це не варте святкування? Але ні.

Він навіть не прийшов на прем’єру. Тому що був із нею.

Інша жінка. Інше дівчисько радше, з тонкішими стегнами та стрункішою талією, яка не мала за плечима одну дитину та кілька марних спроб завести другу.

Його листи, які він також погано ховав, ніби хотів, аби вона знайшла, доводили до огидного болю на серці. Ті самі слова вона чула від нього роки тому, ще така юна й наївна, а зараз він робив те саме з іншою, дурнішою версією. Немов усіх цих років подружнього життя не бувало, наче всі її жертви заради нього — нічого не варті.

Він хотів забрати Пітера. І це стало останньою краплею.

У час, коли вона сама мала б бути в театрі, Бель спустилася до підвалу — сантименти, ось що керувало у цю мить, вона не могла залишити тут старі дитячі малюнки та весільну сукню покійної матері. Пітер хвостиком почимчикував за нею, всівся у кутку та почав гратися сірниками.