Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

Холод. Неземний, нереальний, концентрований в одному місці холод, що наближався до лівого плеча, а потім — тиша, абсолютна тиша без жодного хаотичного удару серця в грудях. Шепіт, обпікаючи мертвим диханням вухо — «Брехливий. Сучий. Син.»

Мінхо не осмілився озирнутися. Страх скував, міцно притискаючи до підлоги. Він міг лише дивитися на Джісона перед собою, на те, як він намагався не плакати й промовляв «не чіпай його, будь ласка, не чіпай».

Вереск, здавалося, розірвав барабанні перетинки. Усе навколо злетіло у повітря: книжки, малюнки, уламки деревини та скельця потрощених банок. Мінхо зрозумів, що сталося, тільки коли Хан зліз із нього, сідаючи поруч на підлогу, прикрив долонями вуха від огидно високого крику та прикрив колінами обличчя від летючих предметів. Джісон кинувся вперед, штовхнув їх обох за шафи, ховаючи від мертвих очей — ось що він зробив, поки Мінхо не тямив себе від жаху.

— Пробач, — він промовив, знаючи, що Джісон не почує, та ця потреба просити вибачення за власну слабкість видавлювала слова одне за одним. — Пробач, що злякався, пробач, що не зміг захистити…

Гнів навколо них тільки наростав, не думав припинятися, відламані шматки меблів затряслися й ось-ось могли пронестися повз, ризикуючи завдати чималої шкоди — на щоці Джісона вже розквітав свіжий поріз, а власні долоні, здавалося, потрапили у паперову м’ясорубку.

«Брехун! Брехун! Брехун!» — відлунням від стін і до самої стелі, через вуха прямо в мозок гострими голками. Мінхо перестав розуміти взагалі хоч щось, лише нестерпний головний біль і глибинна тривога за Хана тримали його на ногах.

— Треба вибиратися! — крикнув, прибираючи долоні Джісона від вух. — Зможеш добігти до сходів і нагору?!

Визирнувши з їхнього сховку, Джісон захитав головою — ні, не зможе, бо вона перекриває собою вихід, стоїть прямо над власними кістьми та біля сходів, так близько, що не проскочиш повз.

«Скажи ...вду! Хоч раз ...жи правду!»

Фелікс, як і завжди мав рацію — Мінхо треба було відмовити Хану, відговорити від цієї ідеї, пояснити, що це більше зашкодить, ніж принесе користі, але ні, він не зміг. Ніколи не зможе. Він просто безсилий перед поглядом цих величезних очей, слабкий перед легкою усмішкою та сміхом, часом схожим на крехтіння, він надто…

Все навкруги раптово завмерло. У груди щось боляче ткнулося — довге й гостре, провернулося всередині тіла, спричинивши дивний свербіж десь біля дурного серця.

Шепіт більше не здавався таким уже й страшним, засмученим більше. «Я бачу цю брехню наскрізь, вона у твоєму серці» — пролунало і предмети у повітрі завертілись із новою силою, такою швидкістю, що почало нудити.

Джісон тримав долоню на його грудях, зупиняючи кров. Він плакав, здається, і навіть не зважав на все, що повсякчас врізалося в нього.

Примара хотіла, аби Мінхо зізнався. Подивився в очі та зізнався у своїй брехні, у тій самій, в якій живе роками, і за яку так сильно тримається. Вона бачила його лукаву душу та самотні очі й це її шалено злило.

Мінхо не міг зізнатися, ніяк не міг, бо навіть самому собі досі не вийшло.

Він був Джісону найближчим другом роками. Але правда в тому, що він ніколи й не хотів бути друзями, його не влаштовувало бути лише друзями. Серце відчайдушно бажало більшого, того, про що з гомофобним гетеро хлопчиком можна було й не мріяти ніколи.

Тож він брехав. Брехав так майстерно, що і сам у якийсь момент повірив.

Ні, насправді Мінхо давно розлюбив. Ні, насправді він і не був ніколи закоханим у Хан Джісона, які дурниці. Ні, насправді його завжди влаштовувало як є — бути друзями й не більше.

Версій цієї брехні існувало так багато, що він сам почав плутатися в яку вірити сьогодні.

Липкий сором відштовхував від самого себе. Огидним — ось яким бачитиме його Хан, якщо дізнається.

Крик і вереск загуділи знов, впиваючись у мозок. Хан благав його зробити як вона хоче, благав наче востаннє.

— Прошу, — ховаючи обличчя від уламків скла у повітрі. — Ти обіцяв, що витягнеш нас звідси, Хо, — Джісон дивився й бачив як на мить в очах навпроти промайнув біль, як світ Мінхо розсипався на дрібні друзки з кожним його словом.

— Пробач, що кохаю тебе, — він відповів і, глибоко вдихнувши, припав губами до губ Джісона, сподіваючись ніколи не почути відповідь на своє зізнання.

Світ замерехтів до огидного прекрасними кольорами.

Речі з гуркотом попадали на підлогу, примара зникла, лишаючи їх наодинці з напівтемрявою.

Мінхо збирався припинити, піднятися на ноги та вдати, ніби нічого не було сказано й нічого не було зроблено — їм треба вибиратися звідси, а все інше почекає, але Хан не відпустив. Потягнув на себе, відлипнувши на секунду, щоб вдихнути повітря, і поцілував його знову. Трохи невміло, але щиро, емоційно, хаотично, хапаючись руками за плечі. Тремтіння пронеслося тілом і Мінхо здалося, що все це — його марення, щасливий момент блаженства перед пітьмою смерті, однак, не примара вкрала його дихання, а Джісон. Своїми тихими стогонами у поцілунок, обережними й придушеними, долонею, що ковзнула на потилицю, притискаючи, не даючи втекти, бровами, що зійшлися на переніссі, ніби йому справді… подобалося.

Враз виникло гостре бажання проклясти весь людський рід за те, що людям треба дихати — Мінхо хотілося цілуватися з Джісоном трохи довше за вічність.

— То… — важко дихаючи, — що це, в дідька, було?

— Ти про що? — він чесно намагався дивитися в очі, та погляд усе падав назад на пухкі, вологі після поцілунку (не з кимось там, а з ним, з Мінхо!) губи. — Про свою небезпечну подружку чи поцілунок?..

— Вона мені не… Не важливо. Про це, — він провів великим пальцем по усмішці Мінхо, ледь не доводячи до серцевого нападу, — потім поговоримо. Є ідеї куди вона зникла?

Мінхо встав, торкнувся грудей — рана кудись поділась, як і сліди крові на одязі. Видно, вона вміла маніпулювати свідомістю, але самостійно шкодити не могла.