Євгенія Чернюх - Гонитва за тінню, Євгенія Чернюх

Розділ 7

Матвій під’їхав досить вчасно. Картина, яку застав чомусь не здивувала. Навіть навпаки – забавляла. Тільки в такому вигляді у своє авто він її не впустив. А відвів у найближчий готель змушуючи помитися та переодягнутися. У що, це вже було другорядне питання, оскільки жодного магазину з одягом в радіусі кілометра не спостерігалося. Тому Мія, густо червоніючи, сиділа у сорочці Матвія чекаючи поки висохне її пенюар. З їжі їм вдалося роздобути лише кілька яблук і черствий багет з шинкою. Це все, що зміг запропонувати адміністратор.

 Аби хоч чимось зайняти себе, вона гризла кисле зелене яблуку, від якого зводило вилиці. Та навіть це не могло перебити той кайф, що розносився по її тілу мурашками від одного лише запаху чоловічої сорочки. І вона не знала, що гірше. Його одяг на її тілі чи оголений торс, який знаходився надто близько. Все це збочене задоволення викликало лише почуття вини. Зраджувати – це не поважати саму себе. Піддатися спокусі всеодно, що визнати – ти слабак. Ти не контролюєш навіть власного тіла. Ти раб. Та іноді, бажання політати над прірвою таке велике, що інстинкт самозбереження просто вимикається. Напевно тому Біблія каже, що краще уникати спокуси, ніж з нею боротися. Втеча не завжди дорівнює програшу. Принаймні, у тебе з’являється шанс. Щось змінити. Набратися сил. І дати бій. Крок назад роблять не слабаки. А мудрі. Хитрі. Далекоглядні.

Матвій сів біля Мії і обережно провів пальцем по щоці забираючи за вухо світле волосся. Це був не натяк. Це була пропозиція. І відмова коштувала титанічних зусиль.

Дівчина відскочила, немов від вогню. Хоча саме так воно і було. Він – вогонь.

- Там одяг вже мабуть висох. Та й тебе дружина чекає. – побігла у ванну і забрала мокрий одяг.

Надворі витав розпал літа, тому ризик простудитися не виглядав таким уже високим.

- Вона мені не дружина. – спокійно промовив Матвій спостерігаючи за метушінням дівчини.

Під її ногами ніби розсипали палаюче вугілля.

- Що?

- Юля мені не дружина. – повторив піднімаючись. – Ми переїхали сюди одночасно з однієї лікарні. Їй не було не жити. От я і впустив. А потім ми переспали. Раз, другий, третій. Я звик. От і все. А легендою про щасливе подружжя Юля тішить своє самолюбство. Ну і захищає нас від осудливого ока морально нестійких громадян. – він зробив кілька кроків підійшовши впритул. - Тепер ти.

- Що? – дівчина так стиснула погрижене яблуко, що сік потік їй по руці досягаючи ліктя.

- Ти серйозно налаштована вийти заміж за цього нотаріуса? – підняв її руку і бережно рушником витер. А тоді нахилився поцілувавши зап’ястя зсередини.

Мія стояла не в силі поворушитися. Порцелянова шкіра набирала рум’янцю, а густі вії без дотику туші легенько тріпотіли не бажаючи ні на мить закривати очі. Щось гіпнотичне витало у повітрі з кожною секундою підвищуючи градус.

Матвій заправив неслухняний світлий локон їй за вухо любуючись, як гостро її тіло реагує на його дотики. І це приносило задоволення яскравіше навіть за секс. Він не збирався її зваблювати. Та відмовити собі у поцілунку не зміг. Надмірною для його витримки виявилася спокуса.

Він ще притискав тендітне жіноче тіло до себе не випускаючи з полону її вуста, як на комоді ожив телефон. Обличчя Остапа, яке світилося на весь екран вмить привело дівчину до тями викликаючи огидне відчуття провини.

- Скажи, що ти на роботі. – спокійно промовив хірург спостерігаючи, як паніка в очах Соломії досягає фатальних розмірів.

- Я не вмію брехати... – пропищала, як миша котом у кут. – Я не хочу...

- А ти пальчики загни. – посміхнувся показавши їй жест, де середній палець накриває вказівний.

Поради Мія не оцінила, а просто скинула дзвінок.

Наступних два дні були для дівчини суцільною мукою. Вона не знала, як себе поводити, що робити з власним життям. А небажання приймати рішення, в результаті якого один із цих чоловіків зникне з її життя, доводило до істерики. Дзвінки Матвія з горем пополам вдавалося ігнорувати. А от зустрічі з Остапом уникнути не вдалося, як вона не старалася. Він сьогодні чекав її біля роботи, на яку вона навмисне тікала.

- І довго ти ще так будеш хандрити?! – подруга погладила її по голові.

- Не знаю... – Мія обвела поглядом заповнене кафе.

Вона спеціально викликала подругу з іншого міста аби не залишатися наодинці з Остапом.

- Розумієш... Я ще ніколи не відчувала такого... Навіть на початку відносин з Остапом. Ніби тебе накриває хвиля, ти не можеш дихати, а потім ковток повітря і знову...

- Ну тоді порви з Остапом. – стисла плечима брюнетка.

- Як?! Я не можу! Ми два роки разом, скоро весілля. Він машину мені купив! У всьому підтримує... Любить... А ці дні, як на зло, такий добрий і лагідний, що я відчуваю себе зрадливою тварюкою. – захникала роблячи ковток вина. – Та найгірше навіть не це. Коли він сьогодні хотів мене обійняти... Мене аж стрясло. Розумієш?! Ніби я зраджую Матвію. Тобто зраджувати йому з Матвієм я можу. А Матвію з ним ні. Ай! – ляснула себе по щоках.

І тут поміж людей мигнула знайома фігура. Взявши телефон, Мія забула про свої переживання і пішла до туалету. Двічі помила руки і навіть хлюпнула водою в обличчя, поки двері однієї з кабінок не відчинилися. Звідти вийшла Антоніна. Вигляд у неї був такий, від якого холодні мурашки бігли по хребті. Погляд, як у бика після кориди. Червоний, втомлений і повний ненависті. Сльози перемішані з тушшю розповзлися по обличчі. Об’ємна зачіска на потилиці розтріпалася навіюючи казки про відьом. Коротка яскрава сукня з глибоким декольте сповзла з плеча. У одній руці дівчина тримала сумочку, а в іншій пляшку відкоркованого вина.

- Ти? – хриплий голос неприємно вдарив по скронях Мії. – Наша відмінниця. – загигикала. -Маленька наївна дівчинка, яка завжди готова всім допомогти...

- Тонь, тобі треба заспокоїтися...

- Не треба мене повчати! Чоловіка свого будеш заспокоювати! Шпигуєш за мною? – вона підійшла впритул притиснувши вдвоє меншу дівчина до умивальника.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍