Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

а ви ж Карпа самі знаєте, не мені вам розказувать, плюс всі ж в курсі про ті підарські дєла по тих семінаріях — там же содом і гомора! Кажуть, що там без цього діла не можна, бо ж і наставники, і вищі церковники — всі цей путь пройшли, ну і традиції, знову ж таки. А в такому ділі без традицій ніяк не можна. Коротше кажучи, Карпу все це якось не дуже то лягло на душу, і він перший раз з тієї семінарії просто втік і прийшов додому. Ну, ясно, що скандал, але батя не остання людина серед тих у золотих рясах — якось уже все замазав і відправив туди Карпа вдруге. Ну, а той уже і так був сильно обіжений — і на батю, і на семінарію з тими їхніми порядочками, і він, в общєм, так зробив, що цього разу його вже самого звідти виперли, причому без права на поновлення. Що вже там він такого натворив, ніхто точно не знає, але ходять слухи, що він там підбив ще двох таких самих, і от вони втрьох якось заманили одного з молодших отців у каплицю — нібито тими самими 'їхніми ділами і заманили, — ну, і ясно, що той наївний лошидзе получив там зовсім не то, на шо рощитував — ви ж знаєте Карпа, на цей щот у нього, гада, фантазія будь здоров робить. Ну, і фоточки, да — без фоточок все ще можна було б замять і нічого такого б не було, а так там вже і папашу Карпа на ковер до самих-самих їхніх преподобних не раз і не двічі визивали, і самого Карпа, кажуть, даже в мусарку пару раз запрошували на профілактичну бесіду, як це в них називається. Коротше, в кінці кінців розійшлися полюбовно: Карп їм ті фотки таки віддав, а батя Карпа пообіцяв усім, і в першу чергу самому Карпу, що більше не буде його в ту семінарію пхать і взагалі не буде більше втравлювать його у всю оту їхню церковну пургу. От якраз тоді через ці семінарські діла його вроді й запримітив Калістрат і запропонував стати його Куратором. Ну, а ви ж самі в курсі — вони, гади, знають, як так запропонувати, щоб ти вже ніяк не міг відмовиться, на таких речах грають, шо ти на все готовий, щоб тільки все нормально рішилося і щоб більше ці питання у тебе не виникали. Да, я знаю, що у всіх воно вроді би по-різному, і то, на шо вони ловлять одного, другому показалося б пустишкою, і все таке... Але, повірте мені, у Куратора до кожного без виключення знайдеться свій ключик, і він тим ключиком запросто сколупне ваші замочки, так шо ви ше вити будете...

Блідий хлопчик на якийсь час примовкає, дивлячись кудись убік, а тоді продовжує:

— Ну, і Карп тоже не став виключенням, ше й тих двох своїх подєльнічків із семінарії втягнув — Валіка і Гєнича. І ясно, що Куратор спочатку довольний, як слон, а потім щось почав підозрювать, бо мусарські після того випадку від Карпа не відстали і час від часу продовжували його запрошувать на оті «профілактичні бесіди». Але знаєм ми, шо там за бесіди, мені якось Капітон намєкав на ті їхні бесіди і шо він зі мною зробить, якшо я схожу хоч на одну таку «бесіду». Ну, в общєм, і пішло воно поїхало. Понятно, шо після того у Карпа поперло — і в школу нашу попав, і даже тих своїх двох уйобків із собою перетягнув, директор наш із ним чуть не цілується, на лічном фронті тоже все зашибісь — я сам бачив, як Людка із 9-В ридала, коли він її відшив. Словом, самі знаєте, як воно все йде, коли ти нормально з Куратором і чотко все виконуєш. Ну да, буває, шо ті штуки, які він загадує, інколи не дуже то, але тоді вже з’являється привичка, і ти вже просто не можеш без оцієї легкості, оцього фарту — самі знаєте, як воно. А з іншого боку, мені Капітон якось намєкав, шо у нього даже мусарські в кулаці і шоб ми на цей щот взагалі не бзділи. Коротше, я так поняв, шо сьогодні мусарські просто відіграли своє для Капітона, а у Карпа тепер з його чортами будуть немалі проблеми — Куратори такого не забувають.

Тим часом вони нарешті покидають плутаний лабіринт будинків і виходять на вузьку занедбану дорогу, заховану далеко від шумливих проспектів і головних магістралей міста. В’їзд на дорогу перегороджений великими бетонними блоками, розмальованими застережними червоними смужками — багато років тому тут збиралися щось ремонтувати, але так давно, що вже ніхто й не пам’ятав достеменно, що саме, але потім, щось пішло не так — чи то, як завжди, несподівано почалася затяжна й морозяна зима, чи то неприємна весняна відлига, а чи просто банально не виділили грошей на ремонт, або ж навіть і виділили, але вони все одно кудись зникли. Незалежно від того, як там воно було насправді, але все розпочалося і закінчилося цими бетонними блоками, які надійно перекривали в’їзд і виїзд на вулицю.

З одного боку дороги безрадісно тягнуться старезні сталінки, до яких подекуди туляться ветхі, ще дореволюційні, будинки із жовтої, оранжевої чи коричневої цегли. На відміну від своїх однолітків, що й досі гордо і фасонисто стоять на центральних вулицях міста, ці сталінки виглядають убого й обшарпано, так, ніби в цьому місці час спливає набагато швидше і його немилосердні кігті поздирали з фасадів будинків будь-які спогади про колишній можливий добробут, не кажучи вже про кривавий пінистий оптимізм часів їхньої молодості. З дореволюційними будинками все ще гірше. Іноді складається враження, що вони тут стоять лише завдяки тим-таки сталінкам, на які кривобоко поспиралися своїми розтрісканими щербатими стінами, що на своєму віку вже всякого набачилися, і тому оцей їхній ветхий стан передсмертної летаргії легко пояснюється тягарем всього того, що ці стіни всотали в себе через життя десятків і сотень людей, які жили тут в різні часи. Вони народжувалися, заселялися, одружувалися, розлучалися, дружили, сварилися, викидалися з балконів, пускали собі кров, вішалися, закохувалися, обмінювали квартири, переїздили, хворіли, вмирали, вирушали на фронт чи в тюрму, щоб потім, через багато років, інколи повертатися і не заставати тут, у цих будинках, нічого, що нагадувало про колишнє їхнє життя, оскільки всі інші теж