Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

якого нагадує математичний закон. Якщо фізично живемо під божими законами (загальна Гравітація), то морально підлягаємо засадам співіснування, відкритим у глибині свідомості і так само божественним, якими надихнув нас Творець. Оце основа природної релігії, яка серед освічених прошарків дедалі частіше замінюватиме християнські катехизми. (Справді релігійна душа ніколи не зігріється цим холодним світлом.) Деїсти намагалися очистити релігію від таємниці й довести, що в ній нічого не суперечить розумові, ані не виходить поза розум.

Це уявлення межує з карикатурою. XVIII сторіччя релігійно є винятково плідним періодом. Ґете назвав його сторіччям віри, натхненної релігійної творчості. Для нас теж важливо, що сучасне ставлення до релігії почерпує звідти основні імпульси, в негативному і позитивному сенсі. Переплетення позитивного й негативного в тих пошуках, відкриття нових просторів віри та критика, що веде до відкидання віри, тісне співіснування цих двох імпульсів – це історична й цивілізаційна проблема, про яку можна дебатувати безкінечно. У XVIII сторіччі релігія стає головною темою дискусії, яку ведуть учені, філософи, історики, економісти. Вона стає предметом світських досліджень, і знання про релігію в її розмаїтих аспектах виконує роль теології як стрижня, що впорядковує розуміння світу. Однією з найважливіших справ епохи є відкриття історичності релігії: того, що вона існує в часі й пливе з часом, як усі людські речі. Чутливість до історії пробуджується саме завдяки зацікавленню релігією. Для тих, хто через свою суспільну боротьбу радше незичливо ставився до релігії (Вольтер), її історичність була ствердженням її земної зумовлености, встрявання у боротьбу за владу та привілеї. Для тих, хто вбачав у релігії віддзеркалення суті людського покликання (Лессінґ, Гердер, Лаватер), її історизм означав лише розрізнення хронологічно змінних форм на тлі трансцендентного (хоча й не завжди належно інтерпретованого) змісту, що просвічує навіть крізь примітивні мітології. Історичний погляд став передусім критикою літери – без вольтерівської агресивності, а радше як з’ясування значення, на яке вказує літера, таке собі виявлення окремих тріщин та недоладностей. (У цьому напрямку вже йшла новаторська праця бібліїста кінця XVII сторіччя Рішара Сімона, осудженого католицькою Церквою, – свої праці він називав: «Критична історія Нового Завіту», «Критична історія Старого Завіту», «Критична історія інтерпретації»).

Для Лессінга вся історія ототожнюється з історією релігії, це оповідь про подорож абсолюту крізь час. Усі людські уявлення про Бога, і ті несхожі на наші, і ті, що сьогодні видаються нам помилковими, були інструментами Бога у великій справі освіти Людини. Тож усі, хоч і по-різному, беруть участь в Одкровенні, пов'язані з історичними етапами, коли людина була здатна прийняти такі, а не інші символи. Адже Одкровення є колективним вихованням, що веде на дедалі вищі рівні, відповідно до дозрівання людства. Зрозуміло, що виховний процес ще не закінчився, нас чекає довгий шлях. Освітні засоби будуть і далі змінюватись, так як змінювались у минулому. Лессінг звертається до давнього апологічного аргументу, коли нагадує, що в певний момент Старий Завіт виявився недостатнім (як не досить вже букваря юнакові, що виростає з дитинства), і Бог закликав Учителя – втілене Слово, щоб його доповнити і розширити. Подібно існують непрямі докази, що чекає на нас третя фаза Одкровення, яка відповідатиме дорослому людству – час «нового вічного Євангелія», знаменням якого буде перетворення мітичних істин у розумові, цілковита прозорість таємниці перед розумом.

Попри раціоналістичні ілюзії, Лессінґ уже виходить за межі просвітницької ментальності, вводить історію і поєднує з нею релігію – вже не в другорядних виявах цієї останньої, а в її найсуттєвішій функції. Просвітницька концепція індивіда, здатного на самовдосконалення, поширюється на людський рід, якого виховує і веде Бог через етапи наближень до повної присутності істини. З цієї концепції ритму історії, де кожен член є незамінним для цілості, яка розвивається в часі, Гердер невдовзі виведе роль німецького народу в релігійній фазі людства. Кожен народ має виконати певну місію: латинські народи відіграли важливу роль, утверджуючи римське християнство, але коли минув його момент і, замість сили розвитку, воно стало його гальмом, на арену вийшов молодий німецький народ, Реформація влила нову кров у захололі жили. Вона відкрила нову епоху в історії християнства – християнства як релігії свободи – і їй належатиме майбутнє. Це переконання об’єднує німецьких філософів релігії ХVІІІ-ХІХ сторіч.

Релігійна рефлексія просвітників змагається переважно з труднощами історії, точніше – історичної релігії. Християнство не можна замкнути в загальних символах поза місцем і часом, воно змушує прийняти події, які трапилися тут, а не деінде, тоді, а не в абстракції. Деїзм – це відповідь на скандал, яким для розуму є проштампований абсолют, складений у якомусь куточку землі – фундамент речей, доведення якого неможливе. Історія – це чиста ірраціональність, у порядку мислення її просто немає. Лессінґ не погоджується з такою думкою. Він має передчуття, що ми складаємось зі субстанції часу і що шлях до правди для нас пролягає через час. Тому історичність релігії його не обурює, а навпаки, свідчить про життя. Релігія – це не перевдягнена в алегоричні шати філософія, а вічність, закорінена у земній мандрівці. Він визначає її як єдність окремого й загального, обов’язкового й принагідного, нескінченості й часу. В просвітленому теперішньому він не стримується перед спокусою провіщення, що непрозорість історії впаде як полуда з наших очей, і незабаром ми привітаємо чисту універсальність, необхідність і вічність у Третій Епосі Духу, що нарешті настане.

У XVIII сторіччі релігійна творчість набирає такого розгону, що дедалі частіше виходить за рамки традиційних Церков. На території протестантської Європи пієтизм стає широким напрямом, у якому відбиваються духовні устремління епохи, усвідомлення, що відновлена присутність релігії в культурі вимагає послаблення усталених схем. Вплив пієтизму на європейське пробудження поширювався й на католицькі країни через твори, зароджені на протестантському ґрунті (досить згадати Канта, Руссо, молодого Ґете, молодого Геґеля, Шлаєрмахера, Новаліса, К’єркегора), і сягає далеко у XIX сторіччя, лягаючи в основу католицького модернізму та християнського екзистенціалізму. Сфера поширення й тривалість пієтизму підтверджують, що в епоху Просвітництва віра є все ще найважливішим джерелом самоокреслення і самореалізації людини – віра, що шукає для себе нових шляхів.

Для історика це явище тим цікавіше, що тут одночасно відбувається зміцнення просвітницьких засад свободи й автономії та їхній перехід до сфери, яка буде такою важливою для романтизму. Подібно як деїзм був критикою релігій, встановлених в ім’я безособової універсальності розуму та моральності, зведеної до необхідного мінімуму, так пієтизм стає подоланням критики в подвійному напрямку: споглядальної містики та активної позиції в світі – через посередництво поняття особи, яка стає наріжним каменем цілої будови. Це