Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

світ потрібно і можливо зреформувати. Слід запровадити нове законодавство, змінити певні інституції, зокрема покращити освітню систему в дусі «більше світла». Вони не сумнівалися в основах суспільства, економічна нерівність видавалася їм очевидною, вони прославляли добробут як пружину розвитку наук і вмінь, часто захоплюючись просвітницьким деспотизмом. Основне переконання Жан-Жака: дегенерація, притаманна тогочасному устрою, настільки глибока, що робить неможливим ані свободу, ані гідність, ані щастя. Отже, метод поступових кроків, що покращують існування людини, є неефективним – зміна повинна бути цілковитою.

Річ у тому, що людина не народжується ані доброю, ані поганою. Це форма влади, під якою вона живе, робить її негідником або праведником. З погляду богослов’я індивідуум отримує загальне розгрішення – не він відповідає за вчинене зло, вина падає на політичний устрій. Бо політика – це не стільки спосіб регулювання громадського життя, скільки інструмент для витворення нової людини: доброчесної і щасливої. І для Руссо центральним стає поняття свободи, без якої автентичність неможлива. Але це не буде ліберальна негативна свобода, союзниця знеправленої системи. Це буде свобода до чогось вищого: доброчесності і справжнього щастя. Відраза Жан-Жака до навколишньої дійсності була настільки великою, що він заперечував навіть можливість розвитку в ній бодай якоїсь вартості. Наприклад, інтелектуальної свободи. Він був чи не єдиним філософом епохи, який зважився стверджувати, що свобода мислення позбавлена цінності у суспільстві нерівності й несправедливості, тому нема чого її добиватися – все одно вона залишиться продуктом дегенерації. Подібно з релігією, вихованням, шлюбом – усе заплямоване і все потрібно змінити. Доки суспільством керують авторитет і гроші, себто нещадне суперництво й штучні потреби, – немає шансів удосконалити людину. Свобода завжди буде використовуватися в поганих цілях. Тільки поєднання свободи з рівністю створює умови для доброчесності – найвищої мети. А доброчесність, що неподільно панує, доброчесність, від якої просто неможливо ухилитися, природно витворює щастя, яке не знає загрози. Запровадити рівність – це знищити станове суспільство, змінити устрій.

Виконавцями заповіту Жан-Жака, без сумніву, стануть якобінці. Вони захоплюватимуться візією держави як володаря всіх благ і чеснот, держави – вихователя нового індивіда, держави, що запевнить тріумф справедливості й замінить Провидіння у функціях догляду за цілістю життя. Нелегко декретом запровадити рівність і доброчесність, але жодна ціна не видається занадто високою для такої мети. Гасло, яке несли революційні загони, говорить про все: «Свобода, рівність, братерство – або смерть». На двох протилежних полюсах – і в маркіза де Сада, й у Сент-Жюста – смерті, видається невідступною тінню свободи, що зневажає дріб’язковість, у якій її замкнула ліберальна концепція.

Однак держава Руссо із «Суспільного договору», здається, не має нічого спільного з Францією Терору. Це держава закону, який випереджує конфлікти, внеможливлюючи їх у зародку. Це одна з тих фантазій, які регулярно навідують людство, без турботи про те, як запровадити той загальний стан нейтралізації суперечностей, або ж які будуть фактичні наслідки того запровадження. Руссо в жодному випадку не практик – швидше його можна визначити як теолога політики. Він належав до грона філософів, для яких головною проблемою була загадка теодицеї: як пояснити існування зла, як виправдати Бога. Ернст Кассірер підкреслює, що оригінальність Жан-Жака полягає в переміщенні зла з душі індивіда (версія первородного гріха) і з Природи (маніхейська версія) на суспільний порядок. Усе залежить від політики, а люди пластичні: вони будуть такими, якими їх зробить влада. А що досі вони були для себе навзаєм осудом і пеклом, то тепер, завдяки запровадженому новому устрою, самі себе спасуть. Ба більше: в моральному сенсі людина стане немовби власним творцем, бо ж раніше, за попереднього ладу, вона не існувала як етична, тобто людська істота. Суспільний договір, який долає теперішній стан, відкидає деморалізовану негативну свободу й лягає в основу нового суспільства, що стає відповіддю людства на давнє запитання теодицеї.

Дебати про свободу залишилися актуальними досьогодні. В історії двох останніх сторіч ліберальна версія мала трьох найпослідовніших противників: католицьку Церкву, комунізм і націоналізм, кожен з яких запропонував власну концепцію позитивної свободи. Розпад комунізму не означає зникнення недовіри до ліберальної версії як в економічній, так і в суспільній сферах, – хоч ваги ніби й перехиляються на її користь. Проблема ця більш практична і заохочує до антидогматичних вирішень (адже існують і догматики лібералізму), до розвитку складного мистецтва дозування і компромісу. Зіткнення, характерні для XVIII століття, залишаються зразковим прикладом конфлікту між ідеями, а також зіткнення ідей із суспільними фактами. Небезпеки негативної свободи видно неозброєним оком, і на них легко виростає моралізм, сліпий щодо складності життя. Небезпеки позитивної свободи, свободи до окресленого добра, в історичній абстракції можуть здатися не такими вже й деструктивними для людини. Тим часом від Французької революції історія не перестає нам демонструвати, яких демонів здатна породити ця прекрасна свобода до певних вартостей, вищих за індивіда, коли її беруться реалізовувати як політичну програму. А з іншого боку, історія не перестає нам показувати, як «мінімальна» і «дріб’язкова» програма, збагачена контроверсіями своїх противників, може за сприятливих умов організувати доброчесніше життя, що сприяє здійсненню вищих вартостей.

Як кожна принципова суперечка, полеміка Руссо з Локком і Вольтером не зводиться до видимої сфери незгоди. За нею приховане протиставлення різних антропологій, різних теорій культури, різних теологій. Просвітницький лібералізм виявляється і довірливішим (людина може покращити матеріальні та моральні умови свого існування без втручання глобальних катаклізмів, таких як революція), і песимістичнішим (створення нової людини є ілюзією, людина на землі ніколи не спасеться). А свобода видається йому чимось таким невідільним від людської суспільної і релігійної, мислячої і творчої істоти, що замість того, щоб визначати для неї вищі, тобто зовнішні щодо її прагнень цілі, потрібно використовувати її внутрішню енергію, пильнуючи, аби вона не виродилася в енергію знищення.

4.

Релігія просвітників не тішиться доброю опінією. Можна з цим погодитися, якщо вона має бути щитом від догматизму і нетолерантності. Але коли її розглядають у внутрішньому значенні, то звинувачують у зубожінні, безплідності релігійного духу. Частково це правда. Про Ньютона відомо, що він був надзвичайно побожним і свої «Математичні принципи» вважав твором, який вказує на велич Бога, а сам схилявся до унітаризму (сумнівався в божественності Ісуса), і математика була його молитвою. Концепція Великого Годинникаря – це популярний висновок, зроблений із системи Ньютона. Творець тільки накрутив космічний механізм – і до того обмежилася Його роль. Думка про встановлення зв’язку з Ним через людські ритуали, благання і прославляння мусить видатися абсурдною перед лицем космічного простору, який керується невблаганними законами. Залишається моральний аспект, звернений до колективного життя, і формалізм,