Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

контрастом між обома державами не на користь рідної. Абсолютистські структури вразили його як анахронізм, що обмежує розвиток суспільства, економіки та думки. Безсиллю монархії в організації новочасного життя відповідають скорумпованість судочинства, свавілля адміністрації, склерозність університетів, релігійна непримиренність та фанатизм. Вольтер береться за досі нечуване починання: одноосібну акцію проти зловживань інституцій, акцію, яка перетворить його у безпрецедентну постать, що викликатиме страх і пошану можновладців, захоплення громадської думки, ненависть церковної ієрархії. Він уперше впроваджує інтервенційну поставу з боку приватної особи, звичайного громадянина, що не погоджується з офіційними актами несправедливості. (Вольтер стане для Франції першою моделлю «заангажованого інтелектуала», слідом якого піде Золя, захищаючи Дрейфуса, а відтак і інтелектуали 1950-1960 років, що виступили проти тортур в Алжирі.)

Ця активність, дуже важлива для розбудження громадської думки, стала відомою через кілька гучних «справ», за які боровся Вольтер. Справа Каласа, протестанта, страченого за вбивство сина в атмосфері антипротестантських цькувань і реабілітованого посмертно після втручання філософа. Справа кавалера де Ля Барра, засудженого до страти – спалення живцем, бо не зняв капелюха перед Святими Таїнствами. Справа Сірвена, протестанта з Тулузи, якого реабілітували за допомогою Вольтера, цього разу – перед виконанням вироку. Це вчинки, завдяки яким ім’я Вольтера залишиться символом сучасної моральної чутливості. Церква зберегла до нього стійку образу через різкий полемічний темперамент філософа. Він був радикальним антиклерикалом, висміював літургію, догмати, чернечі ордени, марновірство, схоластику та Інквізицію, проганяння сарани за допомогою свяченої води, молитовне життя – все ставлячи на одному рівні, зрівнюючи в магмі абсурду, бо все це не мало нічого спільного з раціональною візією людини й культури, з деїстичною концепцією найвищої Істоти, яку нібито позитивні релігії звели до варварських і внутрішньо суперечливих функцій. Історики Просвітництва наголошують на «фанатичному антифанатизмі» й засліпленні Вольтера. Радикальна теорія релігійного відчуження (передвіщення XIX сторіччя) заслонила йому складну суспільну дійсність, зробила нечутливим до цілих сфер людського життя.

Такий тип радикалізму характерний для французького Просвітництва – його не знає ні Англія, ні Німеччина. Це знову ставить перед нами проблему політично-релігійного контексту. Союз абсолютної монархії й католицької Церкви розпалює у Франції незнані північним і східним сусідам конфлікти. Розрив між свідомістю освічених прошарків і явно гнобительськими інституціями стає неприйнятним. Церква і пов’язані з нею світські установи агресивно реагують на все нове: науку, філософію, літературу, визвольний рух третього стану. Франція офіційно живе за засадами легітимізму з Божої ласки і «політики, виведеної зі Святого Письма» – у період успіхів думок Локка і Г’юма. Вона живе під контролем ортодоксії, насторожі якої стоїть державний апарат, коли в Німеччині квітнуть релігійні пошуки, що надовго вкорінюють християнство в сучасну німецьку ментальність. Коли в цьому контексті прочитаємо слова Вольтера, що релігія гальмує розумовий і моральний поступ, що вона нездатна обґрунтувати справжню моральність (позаяк звертається до примусу й страху), ані забезпечити справжній громадський порядок (бо підтримує суспільно шкідливі монархічні інституції), – відчуємо за цим голос зболеного сумління. Католицька церква XVIII сторіччя, можливо, пройшла повз свій великий шанс, притримуючись того, чого не можна виправдати ні з людської, ні з християнської точки зору. І в цьому сенсі вона співвідповідальна за розбрат з громадянським суспільством, який започаткувало XVIII сторіччя.

Як відомо, для Франції ця ситуація мала фатальні наслідки. Неподолані суперечності розрядились у революційному вибухові і штовхнули революцію до крайніх форм. Але не тільки це. Протистояння поклало початок ідеологічній громадянській війні, що триває вже понад два сторіччя, підживлюючи вороже ставлення антиклерикалів-спадкоємців Вольтера не лише до громадської присутності Церкви, а й до християнської історії та культури (тільки останнім часом, здається, намітились певні зміни у твердій позиції «фанатиків антифанатизму»). Відомою стала цитата з твору священика Рейналя з 1870 року: «Через рух, закорінений у самій природі релігії, католицизм невпинно прямує до протестантизму, протестантизм до социніанізму (одне слово, до антитринітаризму. – Є. Б.), социніанізм до деїзму, деїзм до скептицизму», – і сьогодні під цією цитатою багато хто б підписався. А ці слова були написані у Франції XVIII сторіччя, де боротьба за свободу проявлялась у гострій сутичці з інституційною релігією і через це отримала негативний імпульс. Ці слова не підходять до англійської та, особливо, німецької атмосфери, яка в той період була атмосферою релігійного піднесення, хоч і виведеного поза рамки ортодоксії. У Франції подив чужинців викликала дивна «секта атеїстів»: коли Дейвід Г’юм у товаристві французьких люмінаріїв зізнався, що ще ніколи їх не зустрічав, господар, барон д’Гольбах, жестом вказав на всіх, хто перебував при столі. Це плід французької специфіки – монархії як «найстаршої дочки Церкви».

Коли оглядаємо результати цього ферменту за двісті років, бачимо, як формуються уявлення про права особи та устрій суспільства, яке ці права здатне захистити, – себто початок ліберальної концепції. Вона виросла з британського досвіду: з фактичного розриву між політикою і сакральною сферою. Коли англійці у XVIII сторіччі енергійно впорядковують справи королівства, захищають і розширюють прерогативи парламенту й утверджують особисті свободи, вони довершують справу з непередбачуваними наслідками: десакралізацію політики. Тепер політика стає інструментом у руках людей, у добрі й злі, а не сакраментальним зв’язком, що походить від небес. Англія – це перша країна, що пережила й зрозуміла значення альтернації: змінності у правлінні як гаранту суспільної рівноваги. Дві партії, що одна по другій приходять до влади, три релігійні сили (англікани, пресвітеріани, католики), які добиваються впливу – важко знайти кращий урок політичного антиманіхейства. У цьому контексті – добре продуманих і контрольованих інституцій, старих навичок правопорядку – концепція негативної свободи, що регулює суспільну поведінку, залишаючи індивідам вибір власних цілей, здається, сама напрошується як плід практичної мудрості. Ідея релігії як приватної справи, що переживається у глибині душі (хоча як історичний знак в Англії існує державна релігія!), відповідає ситуації співіснування багатьох віросповідувань, але водночас є записом досвіду минулого: пам’яті про жахіття релігійних воєн. Теоретично та історично негативна свобода перегукується з переконанням у дорослості, повнолітності людини, здатної в принципі керувати собою. Звичайно, слід дбати про взаємоузгодження численних індивідуальних свобод, але тільки створивши для них вільний простір, можна отримати в результаті суспільство якщо й не найліпше, то принаймні не найгірше. Навіть сьогодні, як відомо, ця програма не має цілковитої підтримки. Цікаво простежити контроверсії, які вона викликала вже у XVIII сторіччі – це буде матриця суперечок, що тривають досі.

3.

Наскільки Вольтер ставив французам і світові за приклад англійців, настільки Руссо був критиком рецепту, виробленого по той бік Каналу. Розбіжності почалися вже в момент принципового вибору: прийняти чи відкинути наявну дійсність. Для мислителів Просвітництва було зрозуміло, що