Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

3. Непрохана гостя. 

 Чудовий ранок наступного дня не затьмарив навіть дядечко, що страждав похміллям, ні бурчання тітоньки. Чарівним ранок понеділка перестав бути, коли я зрозуміла, що Мін не з'явиться в школі. Він не прийшов і наступного дня, і в середу. Староста дізнався, що Джи Мін захворів. Але Мін не виглядав хворим напередодні. 

 Я не знаходила собі місця. Тому що не могла дізнатися, як Мін почувається, серйозно захворів чи в нього звичайна застуда. Ми так і не обмінялися номерами телефонів. Потрібно було не чекати, коли Мін попросить мій. І ось тепер... Я відчувала, що мені чогось бракує, немов у мене дещо забрали. Щось важливе, без чого вже не можу обходитися. Я мимоволі оберталася, щоб побачити Джи Міна, але бачила лише порожню парту. Мені здавалося, що я його вже ніколи не побачу. 

 Минуло три довгих дні, схожих на вічність. Я зважилася на сміливий крок. Дізналася у класного керівника, де живе Мін, і пішла після уроків до нього додому.  Я була впевнена, що роблю правильно. У мене була причина і привід. Хтось же має потурбуватися про те, щоб Мін не відстав із предметів. Хоч він і хворіє, має займатися. 

 Я була сповнена рішучості, і ноги самі несли мене до його будинку. Без зусиль знайшла потрібну адресу, але, коли побачила дерев'яні ворота, серце застукало схвильовано і тривожно. 

 Намагаючись вгамувати хвилювання, подзвонила в дзвінок. Мені довго не відчиняли, і я вже збиралася піти, втративши будь-яку впевненість і пошкодувавши, що зважилася прийти до нього додому. Принаймні, мені здавалося, що минула вже вічність... Але він відчинив двері. 

 Мін не був здивований побачити мене на порозі свого будинку, немов знав, кого побачить наступної миті, але в його очах читалося неприховане невдоволення. Хлопець уже знав, навіщо я прийшла, і йому це не сподобалося, але, схопивши мене за руку, затягнув у будинок. 

 У Міна була просто залізна хватка. Невже він настільки розлютився?  

- Тобі не варто було сюди приходити, - промовив холодно Джи Мін, відпустивши мою руку, пильно дивлячись мені в очі. 

 Мабуть, це було найжахливіше, що я могла почути від нього. Усередині щось немов обірвалося. Але чого я очікувала? Того, що він скаже: радий тебе бачити, добре, що прийшла. До того ж, у цього будинку і його господарів погана слава. Цю сім'ю обходять стороною, але саме Джи Мін і його мама найбільше притягують цікавих поглядів. 

- Мені байдуже, що казатимуть люди, - несміливо промовила я. 

- Я не це мав на увазі.  

 Він перевів погляд убік, немов прислухаючись до того, що відбувається на вулиці. 

- Я завадила тобі? 

- Ні. Не в цьому річ. Я не запрошую гостей. 

 Мені раптом стало соромно. Він зовсім не переживав за те, що про мене підуть різні плітки. Джи Мін просто не хотів мене бачити. 

- Вибач. Я тоді піду. 

 Я вже майже розвернулася до вхідних дверей, але слова Міна змусили мене зупинитися. 

- Почекай. 

 Не розуміючи і розгублено зупинилася, обернувшись. 

 Джи Мін дивився на двері. 

- Тобі не варто виходити просто зараз. 

- Чому? 

- Якщо ти вийдеш зараз, тебе побачать. До того ж, - Мін перевів уважний погляд своїх темних очей на мене, - ти вже тут, і ти навіщось прийшла. 

 Звичайно, дурень, я прийшла. Як я могла не прийти?!  

- Я... подумала, що з тобою щось сталося.  

 Знову розвернулася до Міна обличчям.  

- Що зі мною могло трапитися?  

- Ти не ходиш до школи. 

- А, це?.. 

 Мін знов глянув на вхідні двері, немов очікував, що в них хтось увійде, але потім розвернувся і зайшов у вітальню. 

- Зі мною нічого не сталося, - продовжив хлопець. - Нічого, через що варто було б переживати. 

 Мін розвернувся до мене. Я подумала, що можу пройти за ним. Тепер він, немов запрошував мене увійти. Скинувши взуття, я обережно пройшла у вітальню. Мін продовжував уважно дивитися на мене.  

- Я подумала... 

- Ти думала про мене? 

- Ну, ми ж вчимося в одному класі. І ти допоміг мені... 

- Тільки й усього?  

- М? 

- Це єдина причина? 

- Я принесла завдання. Конспекти. З предметів... Щоб ти не відстав... 

 Я скинула з плеча свій рюкзак і почала розстібати замочки, але Мін забрав у мене його. Нічого не розуміючи, глянула на хлопця, не знаючи навіть, що сказати. Це було досить несподівано. 

- Привід у тебе є, - промовив Мін, усміхнувшись. - Але, хіба не повинен про це турбуватися староста? 

- Не знаю, - розгублено пробурмотіла я. 

 Джи Мін посміхнувся.  

- Ти єдина, хто подумав про мене.  

- Насправді, - заговорила я більш упевнено, - усім цікаво, чому ти не з'являєшся в школі, але ти не любиш, коли тебе турбують і... 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍