Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

поглядаючи на дім, на якому красувалася вивіска Шиллера з кофейниками та самоварами; на превелику собі радість, побачив він голівку блондинки, що звісилася з вікна і розглядала перехожих. Він спинився, помахав їй рукою і сказав: «Гут морген!» Блондинка вклонилася йому як знайомому.

— Що, ваш чоловік дома?

— Дома, — відповіла блондинка.

— А коли його не буває дома?

— Його неділями не буває дома, — сказала дурненька блондинка.

«Це непогано, — подумав сам собі Пирогов, — з цього треба скористатись». І наступної неділі як сніг на голову з’явився перед блондинкою. Шиллера справді не було дома. Гарненька господиня злякалась, але Пирогов тримався на цей раз досить обережно, обійшовся дуже шанобливо і, вклонившись, показав усю красу свого гнучкого перетягненого стану. Він дуже приємно й чемно жартував, але дурненька німкеня відповідала на все односкладовими словами. Нарешті, зайшовши з усіх боків і бачачи, що нічим не може привернути її увагу, він запропонував їй танцювати. Німкеня згодилась відразу, бо німкені завжди охочі до танців. На це Пирогов покладав великі надії: по-перше, це вже дало їй приємність, по-друге, це могло показати його торнюру[24] та моторність, по-третє, в танцях найближче можна зійтися, обняти гарненьку німкеню і зробити початок усьому: одно слово, він виводив з цього цілковитий успіх. Він почав якийсь гавот, знаючи, що німкеням потрібна поступовість. Гарненька німкеня стала посеред кімнати і підняла прекрасну ніжку. Це положення так зачарувало Пирогова, що він кинувся її цілувати. Німкеня почала кричати і цим ще збільшила свою чарівність в очах Пирогова; він її засипав поцілунками. Аж раптом двері розчинилися, і ввійшов Шиллер з Гофманом і столяром Кунцом. Усі ці поважні ремісники були п’яні як квачі.

Але хай читачі самі судять про гнів і обурення Шиллера.

— Грубіян! — закричав він у величезному обуренні, — як ти смієш цілувати мою жінку? Ти мерзотник, а не російський офіцер. Чорт забери, мій друже Гофман, я німець, а не російська свиня!

Гофман відповів ствердно.

— О, я не хочу мати роги! бери його, мій друже Гофман, за комір, я не хочу, — вів він далі, сильно розмахуючи руками, причому обличчя його було схоже на червоне сукно його жилета. — Я вісім років живу в Петербурзі, у мене в Швабії мати моя, і дядько мій в Нюренбергу, я німець, а не рогата яловичина! геть з нього все, мій друже Гофман! держи його за рука й нога, камрад мій Кунц!

І німці схопили за руки й ноги Пирогова.

Даремно силкувався він одбиватися: ці три ремісники були найкремезніший народ з усіх петербурзьких німців і повелися з ним так брутально й нечемно, що, признаюся, я ніяк не доберу слів змалювати цю сумну подію.

Я певен, що Шиллер другого дня був у сильній пропасниці, що він тремтів, як лист, чекаючи щохвилини приходу поліції, що він бог знає чого не дав би, щоб усе учорашнє було вві сні. Та що вже було, того не можна змінити. Ніщо не могло зрівнятися з гнівом і обуренням Пирогова. Сама думка про таку жахливу образу доводила його до шаленства. Сибір і канчуки він вважав за найменшу кару для Шиллера. Він летів додому, щоб, одягшись, звідти йти прямо до генерала; описати йому найразючішими фарбами бешкет німецьких ремісників. Він заодно хотів подати й писану скаргу до головного штабу[25]. Якщо ж призначена кара буде незадовільна, тоді йти далі і далі до самого государя.

Та все це якось дивно скінчилося: по дорозі він зайшов у кондитерську, з’їв два слойоні пиріжки, прочитав дещо з «Северной пчелы»[26] і вийшов уже не такий гнівний. До того ж досить приємний прохолодний вечір заохотив його трохи пройтися Невським проспектом; на дев’яту годину він заспокоївся і визнав, що в неділю негаразд турбувати генерала, до того ж він, без сумніву, кудись запрошений, і тому він подався на вечір до одного правителя контрольної колегії[27], де зібралося дуже приємне товариство чиновників та офіцерів. Там з приємністю провів вечір і так показав себе в мазурці, що захопив не тільки дам, а й кавалерів.

«Дивно ведеться на світі нашому! — думав я, ідучи позавчора Невським проспектом і пригадавши собі ці дві події. — Як чудно, як незбагненно грається нами доля наша! Чи дістаємо ми коли-небудь те, чого бажаємо? Чи досягаємо ми того, до чого, здається, нарочито приготовані наші сили? Все відбувається навпаки. Тому доля дала найчудовіші коні, і він байдуже катається ними, зовсім не помічаючи їх краси, тоді як інший, якого серце горить конярською пристрастю, іде пішки і вдовольняється тільки тим, що поцмокує язиком, коли повз нього проводять рисака. Той має добрячого кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки ніяк не може пропустити; інший має рот завбільшки, як арка головного штабу[28], та ба! мусить вдовольнятися яким-небудь німецьким обідом з картоплі. Як дивно грається нами доля наша!»

Та найдивніші за все події, що трапляються на Невському проспекті. О, не вірте цьому Невському проспекту! Я завжди закутуюся щільніше плащем своїм, коли йду по ньому, і намагаюся зовсім не дивитися на зустрічні предмети. Все обман, все мрія, все не те, чим здається! Ви думаєте, що цей пан, який гуляє в чудово пошитому сюртучку, дуже багатий? Зовсім ні: він весь складається з свого сюртучка. Ви гадаєте, що ці два товстуни, спинившись проти церкви, що будується[29], розмовляють про архітектуру її? Зовсім ні: вони говорять про те, як дивно сіли дві ворони одна проти одної. Ви думаєте, що цей ентузіаст, який махає руками, розповідає про те, як дружина його кинула з вікна кулькою в незнайомого йому зовсім офіцера? Зовсім ні, він говорить про Лафайєта[30]. Ви думаєте, що ці дами… але дамам найменше вірте. Менше задивляйтеся в вікна магазинів: дрібнички, в них виставлені, прекрасні, та пахнуть страшенною кількістю асигнацій. Але крий вас Боже зазирати дамам під капелюшки! Хоч як майорітиме вдалині плащ красуні, я ні за що не піду за нею цікавості ради. Далі, Бога ради, далі від ліхтаря! І швидше, якомога швидше, проходьте мимо. То щастя ще, як відбудетесь тим, що він заляпає чепурний сюртук ваш смердючим своїм маслом. Та й крім ліхтаря, все дише обманом. Він бреше повсякчас, цей Невський проспект, а найбільше тоді, коли ніч обважнілою масою впаде на нього і окреслить білі та палеві