Andrew Kyrich - Талса.Тінь секвої, Andrew Kyrich

Після кількох хвилин роздумів Джейкоб вирішив змінити тему розмови. Він усвідомлював, що батько не готовий відверто говорити про те, що відбувається в місті, тому вирішив запитати про щось, що могло б трохи полегшити напружену атмосферу.

— Чекаю зустрічі з Ендрю — сказав Джейкоб, намагаючись зробити свій голос якомога спокійнішим.

Мати, яка досі мовчки спостерігала за розмовою, усміхнулася тепліше. Її обличчя посвітлішало, коли розмова повернулася до молодшого сина.

— Він сказав, що прийде сьогодні ввечері, — відповіла вона з ніжністю в голосі. — Знаєш, він дуже чекав на тебе. Після того, як ти пішов на війну, він завжди згадував про тебе, розпитував і писав листи. Тепер він виріс, став розумним, цілими днями проводить за комп'ютером.

— Так, — підхопив батько, пом'якшуючи тон після попередньої розмови. — Він завжди цікавився технікою. А тепер ще й отримав хорошу роботу в місцевій ІТ-компанії. Приємно бачити, що він досягнув так багато.

Джейкобу стало трохи легше на душі. Спогади про молодшого брата завжди викликали в ньому теплі почуття. Він усміхнувся, згадуючи, як той завжди намагався розібрати і зібрати заново різні електронні пристрої, постійно запитував поради і мріяв про своє майбутнє в світі технологій.

— Я радий це чути, — сказав Джейкоб, трохи розслабляючись. — Не можу дочекатися, щоб його побачити.

Мати кивнула, її очі наповнилися радістю.

— Він буде радий зустрітися з тобою. Ви так давно не бачилися.

Джейкоб відчував, що ця зустріч буде важливою не лише для нього, але й для всієї родини. Можливо, молодший брат зможе допомогти йому зрозуміти, що насправді відбувається в їхньому місті, і знайти відповіді на питання, які його турбували.

Пізніше, коли день почав переходити в вечір, мати Джейкоба продовжувала готувати вечерю. Вона завжди знаходила заспокоєння в кулінарії, і цей процес допомагав їй зосередитися на сімейних справах, відволікаючись від тривог. Джейкоб вирішив приєднатися до неї на кухні, як це часто робив у дитинстві.

Вони стояли поруч, обговорюючи різні дрібниці, і Джейкоб відчув, як спогади про минуле починають повертатися до нього. Кухня завжди була серцем їхнього дому, місцем, де збиралася вся родина, де обговорювалися плани, ділилися новинами і просто насолоджувалися спільним проводженням часу.

— Пам’ятаєш, як ти допомагав мені готувати, коли був маленьким? — запитала мати, нарізаючи овочі. Її голос звучав м'яко і лагідно.

— Як же можна забути, — відповів Джейкоб з усмішкою. — Ти ще тоді навчала мене, як правильно робити пироги. А як ми разом готували на Різдво? Це були найкращі моменти.

Мати з любов'ю поглянула на сина.

— А потім, коли ти пішов в армію, я часто думала про те, чи готуєш ти там. Чи є у тебе можливість займатися цим, коли ти далеко від дому.

— Я часто куховарив у армії, — зізнався Джейкоб, його голос став трохи задумливим. — Це був один з небагатьох способів відчути себе ближчим до дому. Ми не мали багато інгредієнтів, але я завжди намагався приготувати щось смачне для хлопців. Військові умови не давали великого простору для кулінарних експериментів, але я старався.

Його слова викликали у матері теплу усмішку, хоча в її очах промайнула тінь смутку.

— Я так пишаюся тобою, Джейкобе. Ти завжди був таким відповідальним, навіть у складних обставинах.

Джейкоб кивнув, відчуваючи, як спогади про армійське життя починають заповнювати його свідомість. Він пам’ятав, як готував прості страви, намагаючись підтримати бойовий дух своїх товаришів. Це були моменти, коли він міг на мить забути про небезпеку і відчути себе на кухні вдома, де все здавалося простішим і спокійнішим.

— Але вдома все ж краще, — усміхнувшись, промовив він, продовжуючи допомагати матері. — Нічого не зрівняється з твоїми рецептами.

— І добре, що ти тепер тут, — відповіла мати, з ніжністю поглянувши на сина. — Ми знову можемо готувати разом, як раніше.

Джейкоб відчував, що ці моменти на кухні, ця проста і затишна рутина, допомагали йому відчути себе ближчим до дому, до того, що він так довго втратив. Проте в нього залишалося відчуття, що цей спокій може бути тимчасовим, адже за межами кухні світ навколо змінився більше, ніж він міг собі уявити.

Під час приготування вечері мати обережно вирішила запитати про майбутнє Джейкоба, хоча її голос звучав дещо невпевнено.

— Джейкобе, ти вже думав про те, що будеш робити далі? Які у тебе плани на майбутнє? — запитала вона, не відводячи погляду від нарізаних овочів.

Джейкоб на мить замислився, продовжуючи допомагати матері. Він знав, що це питання рано чи пізно виникне, і сам багато разів розмірковував про це під час повернення додому.

— Знаєш, я поки не все вирішив, але є кілька ідей, — почав він, намагаючись впорядкувати свої думки. — Спочатку я планую зняти квартиру тут, у Талсі. Не хочу бути тягарем, хоча вдома мені добре. Але все ж я звик до самостійності.

Мати кивнула, уважно слухаючи сина. В її очах промайнуло щось схоже на сум і водночас гордість.

— Я розумію, ти вже дорослий чоловік і маєш право на власний простір, — відповіла вона, намагаючись приховати легку нотку жалю в голосі. — А як щодо роботи? Ти вже щось знайшов?