Andrew Kyrich - Талса.Тінь секвої, Andrew Kyrich

Джордж трохи помовчав, а потім звернувся до Джейкоба з теплом у голосі:

— Знаєте, іноді краще не порушувати спокій місць, які нам дорогі. Можливо, це лише моє сприйняття, але я вірю, що все, що відбувається, має своє пояснення. А поки що, можливо, краще насолоджуватися тими спогадами, які в нас є.

Джейкоб подякував Джорджу за розмову. Ці кілька хвилин спілкування принесли йому певну розраду. І хоча питання, які його турбували, залишилися без відповідей, він відчув, що історії про минуле та теплі спогади старшого чоловіка трохи полегшили його тривогу.

Повернувшись додому після прогулянки парком і зустрічі з Джорджем у кав'ярні, Джейкоб відчув, що його думки переплуталися. Те, що він побачив і почув, викликало безліч запитань, на які він поки не мав відповідей. Але найголовніше — відчуття, що його рідне місто більше не було таким, яким він його пам'ятав.

Тож допивши свою каву та дослухавши свого нового знайомого Джейкоб попрощався з ним та вирушив до будинку батьків. Він не захотів замовляти таксі а пішов пішки. Колись він любив годинами гуляти пішки своїм містом зі своїми друзями.

Коли Джейкоб переступив поріг дому, його зустрів теплий аромат домашньої їжі. Мати була на кухні, готуючи вечерю, а батько сидів у вітальні, читаючи газету. Сімейний затишок і знайомі звуки трохи заспокоїли Джейкоба, але він знав, що мусить розповісти батькам про те, що відчув під час прогулянки.

— Як тобі прогулянка, сину? — запитав батько, відкладавши газету.

Джейкоб зробив ковток чаю і на мить замислився, перш ніж відповісти.

— Знаєте, місто стало зовсім іншим. Я пам’ятаю його зовсім інакшим. Сьогодні в парку було якось дивно — майже нікого не було. А ті символи, які я бачив... Здається, я повернувся не до рідного міста, а в якесь інше місце, — Джейкоб на мить замовк, намагаючись знайти потрібні слова. — Я також зустрів одного старшого чоловіка, Джорджа. Він ділився своїми спогадами, але навіть він зізнався, що парк змінився, хоча не міг точно пояснити, чому.

Мати підняла погляд від чашки і з цікавістю глянула на сина.

— Джейкобе, ми всі помітили ці зміни. Але, можливо, це просто час. Знаєш, за ці роки багато чого змінилося, і не все можна пояснити. Але ми хочемо, щоб ти не надто переймався. Адже ти так довго був далеко, і ми лише хочемо, щоб ти почувався тут як вдома.

Батько кивнув, підтримуючи її.

— Місто, звісно, змінюється, сину. Але ти не сам, ми всі тут разом. І завжди готові допомогти тобі знайти відповіді на твої запитання.

Джейкоб намагався усміхнутися, але в його очах було видно тривогу.

— Я просто відчуваю, що тут щось не так. Можливо, це лише моя уява, але ці символи і відчуття, що мене не покидають... Я не можу це ігнорувати.

Мати ніжно взяла його за руку.

— Ми розуміємо, Джейкобе. Але ти тільки повернувся. Дай собі час звикнути. Можливо, з часом все стане на свої місця, і ти побачиш, що місто зовсім не таке вже й чуже.

Джейкоб кивнув, сприймаючи слова батьків. У його серці зріло безліч запитань, але він знав, що батьки завжди готові підтримати його. Хоча тривога не покидала його, він вирішив не продовжувати цю тему ввечері. Йому хотілося зосередитися на тому, що він вдома, серед рідних, навіть якщо навколишній світ здавався йому незрозумілим і таємничим.

Батько Джейкоба уважно слухав сина, його обличчя залишалося спокійним, але в очах з'явилася тінь, коли мова зайшла про символи, які Джейкоб помітив у парку. Він зробив ще один ковток чаю, а потім поставив чашку на стіл, повільно обмірковуючи відповідь.

— Джейкобе, не переймайся тими символами, — сказав батько, намагаючись говорити невимушено. — Швидше за все, це просто дитячі забави. Знаєш, як це буває — молодь любить вигадувати різні речі. Малюють знаки, катаються на скейтбордах, просто розважаються. Нічого серйозного.

Він намагався усміхнутися, щоб заспокоїти сина, але посмішка вийшла дещо вимушеною. Джейкоб, хоч і намагався вірити батькові, помітив, що той уникає прямого погляду. Це був дрібний, але важливий знак, який він не міг проігнорувати.

— Але ці знаки… вони здаються мені не простою забавкою, — заперечив Джейкоб, відчуваючи, що батько щось приховує. — Секвої не ростуть в Оклахомі, та й чому їх малюють у нашому місті?

Батько на мить замовк, здавалося, він намагався знайти правильні слова, щоб заспокоїти сина, не розкриваючи правди. Його очі залишалися спокійними, але в куточках губ промайнула нервова зморшка.

— Джейкобе, — нарешті сказав він, обережно підбираючи слова, — я розумію твої переживання. Але іноді краще не звертати увагу на такі речі. Життя в місті змінюється, і не все можна пояснити. Просто... будь обережним, але не зациклюйся на цьому. Ми хочемо, щоб ти почувався тут комфортно.

Ці слова звучали з любов’ю, але Джейкоб відчув під ними приховану тривогу. Батько явно не хотів, щоб син занурювався в те, що ховалося за цими символами. Він, здавалося, намагався захистити його, приховуючи справжню суть того, що відбувалося в місті.

Джейкобу було важко зрозуміти, чому батько не хоче розкривати всі карти, але він вирішив поки не тиснути. У глибині душі він відчував, що відповіді на його запитання приховані не лише в загадкових символах, а й у тому, що його батьки намагаються тримати в тіні.