Ельма Кіраз - Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз

Я залишив позаду себе цього дурного Остапа, який наче не розумів, що я від нього хочу. Здавалося б, я надаю йому такий шанс — поговорити зі своєю коханою. А він стоїть, як вкопаний і кліпає очима. Легенько повернувши голову побачив, що чоловік все-таки пішов і я вирішив пошвидше підійти до сестри.

— Знайшлась твоя сережка, — я поклав їй руки на плечі і прошепотів. Дівчина легенько здригнулась. — Її підібрав якийсь офіціант. Але якщо хочеш забрати, то треба вийти надвір. Там будуть збоку якісь сходи. До їхнього приміщення. Бо просто так без діла тут офіціантам ходити не можна.

— Добре, я зараз заберу, — Тереза посміхнулась і виглядала щасливою. Ну вона навіть й не уявляє, яке «щастя» чекатиме її далі. 
Деякий час ще вона сиділа за столом та робила вигляд, що слухає чергову світську розмову. Але потім вибачилась і вийшла. Я провів сестру поглядом і посміхнувся сам до тебе.

— Що таке? — прошепотіла Діана і штовхнула мене ліктем, — про що ви шепотілися з Терезою? Куди вона пішла?

— Тобі є до цього діло? — я кинув на сестру холодний погляд, — для чого питаєш?

— Ну може…може вона пішла до Остапа. І ти цьому якось сприяєш…

— Діано, — я просичав крізь зуби, бо ця її дурна закоханість вже переходила всілякі межі, — заспокійся вже з тим ідіотом. Ви не будете разом, змирися.

— Я думала, що ти будеш мене підтримувати, — буркнула Діана і відвернула голову.

— В чому? — я майже істерично пискнув, — в твоїй невзаємній закоханості, яка триває вже більше десяти років? У тебе вже настільки дах поїхав, що ти приходила до них додому. Єгор розповідав мені…

— Досить! — вона різко перебила мене і я прекрасно розумію, чому.

— Не дурій, Діано, я прошу тебе. Забудь Остапа. Він… не гідний тебе.

— Що ти знаєш про гідність, — сестра закотила очі і мене це так розізлило, що я готовий був вибухнути. Від моєї люті її врятував телефонний дзвінок.

— Я зараз, — глянувши на телефон, я швидко почав виходити з-за столу.

— Куди ти? — спитала Діана, але я вже не слухав, а швидко йшов до виходу. 
Я опинився на вулиці і побачив знайомий автомобіль. Підійшовши ближче, я насупився, бо там не було того, на кого я чекав.

— Не зрозумів, — гаркнув я.

— Щось не так, Захаре Вікторовичу? — Євген дивився на мене величезними очима.

— А де Єгор? Ти мав привезти мені його сюди.

— Він є. Отам, — мій помічник кивнув головою кудись вбік, де весь вигляд перекривали величезні кущі, — не захотів йти ближче. Чомусь сказав, що не можна.

— А…— я трохи охолов, — ну так. Тут працює його брат. Як я не подумав про це раніше.

— То все добре? — коротко спитав Євген.

— Так. Гаразд, чекай тут. Я тобі подзвоню. 
Мій помічник кивнув, а я швидким кроком пішов до свого давнього друга. Так склались обставини, що мій підпільний ринг можна відкрити вже в ці вихідні, а Єгору я називав значно пізніший термін. Тому мушу зараз якось його задобрити, щоб він прийшов на роботу в потрібний мені день.

— Як життя? — я підійшов до Єгора і поклав руку йому на плече.

— Ти навмисно покликав сюди? — він навіть не поворухнувся, дивлячись мені в очі, — знав, що тут мій брат?

— Ні-і-і, — я протягнув, — просто тут… Неважливо. Не навмисно.

— То що сталося? Для чого така таємничість? Поспіх?

— Та це не те, що ти думаєш. Розслабся. Просто на роботу тобі доведеться вийти вже в ці вихідні.

— Тобто? — досить спокійно спитав він, — ти казав, що ще є декілька тижнів.

— У мене дуже…непердбачуване життя. Все різко змінюється.

— Ну я це зрозумів, — Єгор зміряв мене важким поглядом.

— Кхм, — я прочистив горло і дістав з кишені невеликий конверт, — це тобі. Там трохи готівки та картка. Там буде твоя зарплата.

— Дякую, — він взяв коверт та сховав в куртку, — мої обовʼязки не змінюються?

— Аж ніяк. Просто стояти на вході та слідкувати за порядком.

— Добре. Ще раз дякую.

— Ти зараз куди? Євген підвезе тебе…

— Не треба, — він перебив, — хочу пройтися.

— Ну тоді добре. Чекатиму тебе, — я кивнув йому і Єгор повільно пішов. Я ж не хотів вже нічого чекати і швидким кроком попрямував до автомобіля. Чомусь в голові засіди думки про старого друга. Про те, що сталося в його житті. І що я зовсім ніяк не зміг підтримати його. Не захотів. Всередині почало щось неприємно шкребти, але я похитав головою та важко видихнув, щоб відігнати непотрібні думки. Не можна. Не треба. Друзів у моєму житті бути вже не може.

— Все нормально? — Євген випрямився, коли я підійшов ближче.

— Так. Не турбуйся, — я дістав сигару та підпалив.

— Ви повернетесь на святкування?

— Ні. Зараз докурю і поїдемо звідси. Набридло.

— А ваша сестра?

— Вона повернеться додому з батьками. З нами її не буде, — я закотив очі. Для чого він взагалі згадав про Діану, знову зіпсувавши мені настрій. Пошвидше б якось так вийшло, щоб вона зникла з мого життя. Викинувши недопалок сигари у смітник, я швидко знайшов свою тітку та попрощався з нею, збрехавши, що погано почуваюсь, тому мушу поїхати. Їдучи в авто, я прикрив очі. На одну мить зловив себе на думці, що втомився. Але потім одразу ж опанував себе. Не можна, зараз зовсім не можна відпочивати, коли мій клуб тільки-тільки почав розвиватися. Я б міг зараз поїхати додому, щоб спати, але натомість направив Євгена до нашого місця роботи, щоб вирішити ще деякі важливі питання.

— Чому саме «Хаскі»? — Сергій прикривав очі від сонця рукою, дивлячись, як робітники монтували вивіску над клубом.

— Бо це чудова собака. Колись у мене була. Вирішив, що це буде класно, — я схрестив руки та теж спостерігав за монтуванням. Деклька днів у мене пішло на те, щоб вигадати влучну назву для цього місця. І у мене таки вийшло дуже добре.

— Як пройшов перший вечір боїв?

— Ти знаєш, це був просто ажіотаж. У мена навіть закінчився віскі. Довелось терміново замовляти ще.

— Справді? — Сергій трохи награно здивувався. Але це мене не хвилювало, бо я давно помітив, що він був не в захваті від ідеї з підвалом та боями.