Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

ряду, на два місця правіше від Сашки. Вона могла б дотягтися до нього рукою, якби підвелася. Але Костя вперто не дивився на неї.

— Дорогі третьокурсники! — Стерх залишався внизу, не піднімаючись на сцену. — Ось і настав великий день. Зараз ви отримаєте роздруківки із завданнями. У вас буде час на підготовку. Не варто поспішати, не треба нервувати. Кожен, кого я назву, підійде до цього столу, розпишеться й отримає екзаменаційний аркуш. Усі готові? Можна починати?

Глуха тиша була йому відповіддю.

— Гольдман Юлія. Ім’я ознаки.

Похитуючись на високих підборах, Юлька зійшла на сцену. Білявець-функція, який сидів скраю, простяг їй кілька паперових аркушів, зчеплених скріпкою. Дім Дімич без посмішки подав ручку. Юлька розписалася тремтячою рукою. Вона почала читати завдання іще на сходах зі сцени, й Сашка встигла побачити, як вираз сум’яття на її обличчі змінюється подивом, а потім і радістю.

— Бочкова Ганна. Ім’я предмета.

— Бірюков Дмитро. Ім’я предмета.

— Ковтун Ігор. Ім’я ознаки дії.

Вони сходили один за одним. Процедура була налагоджена і вочевидь повторювалася не вперше. Звична розміреність заспокоювала.

— Коженников Костянтин. Займенник.

Сашка дивилася, як Костя йде до столу. Білявий Іван Михайлович простяг йому аркуші, колишній (чи вдаваний?) фізрук подав ручку. Сашка бачила, як посмикується Костина повіка.

Сходячи зі сцени, він спіткнувся.

— Спокійніше, — лагідно сказав йому Стерх, подаючи руку. — Всі емоції залишилися там, зовні… Усі страхи під порогом. Зосередьтеся.

Сашка дивилася, як Костя читає свій аркуш. Якоїсь миті він сполотнів, у нього затрусилися губи, потім розслабився, і Сашка відчула в цей момент його миттєву полегкість. Він складе іспит, він пройде. Він упевнений у собі, зумів повернути цю впевненість. Займенник… Хай буде так.

— Самохіна Олександра! Дієслово!

Сашка підстрибнула, хитнувши дерев’яний ряд. Уже? Так швидко?!

Вибралася, спотикаючись об чиїсь ноги й коліна. Піднялася на сцену. Зал погойдувався, мов палуба пароплава. Чотири пари очей з-за столу вп’ялись у неї чіпким поглядом. Стосик екзаменаційних аркушів під рукою білявого потоншав наполовину.

На губах Дім Дімича з’явилась ледь помітна усмішка, зовсім не схожа на ті, щирі й білозубі, так щедро даровані дівчатам у спортивному залі.

— Удачі… дієслово.

— Розписуйтеся, — сказав білявий.

Вона взяла автоматичну ручку із золотим пером. Перо дряпало. Сашка заледве зуміла вивести чорним чорнилом біля синьої «галочки»: «Самохіна».

Повернулася й пішла геть від столу.

— Сашко, візьміть аркуші про всяк випадок…

Вона озирнулася. Дім Дімич дивився іронічно, але не глузливо.

Вона взяла з його рук три тоненькі аркушики. Затисла в мокрій долоні. Дісталася до свого місця й тільки тоді глянула.

На першій сторінці вгорі був округлий знак «Слово». І ще один — «дієслово». І третій, значення якого Сашка не розуміла й злякалась була, але відразу зметикувала, що це не завдання. Це — «шапка», заголовок, розпізнавальні символи. Під ними було вибито на машинці: «Олександра Самохіна». Стояло сьогоднішнє число і її, Сашчин, кострубатий підпис.

Вона перевела погляд нижче. Ось перше завдання. Сашка напружилася і майже відразу розслабилась. Дурничка. Такі вправи вона робила десятками на другому курсі. Друге завдання… Так, Стерх мав рацію.

Це елементарно, це курям на сміх. Тривала роздача екзаменаційних аркушів, тепер за списком групи «Б». Оксана, колишня Сашчина сусідка по кімнаті, йшла на своє місце, притискаючи папір до пишних грудей… Третє завдання. Сашка перегорнула твердий аркуш.

На третій сторінці чорнів «фрагмент» із «якорем» з трьох білих кіл у центрі.

Першої миті вона обімліла. Потім посміхнулася.

Вона вміє це робити. Вона вже робила це. Треба сконцентрувати погляд на «якорі» й затамувати подих. Там чорне місто, де в ратуші живе чудовисько. Сотий фрагмент… З другого боку, чому саме сотий? А якщо сто перший? Двохсотий? Тисячний?

— …Отже, всі ви отримали свої завдання. Часу, повторюю, у вас досить. Не поспішайте. По закінченні підготовки прошу піднімати руки, і… Що трапилося, Сашко?

Не даючи собі часу на роздуми, вона скинула тремтячу руку:

— Я готова.

— Уже?!

Троє за столом дивилися на неї — функція безсторонньо, жінка стривожено, й тільки фізрук, до чиєї нової якості Сашка ніяк не могла звикнути, мружився з очевидним задоволенням.

Стерх біля виходу на сцену нервово повів плечима:

— Ви впевнені, Сашко?

— Так. — Вона встала.

Спіймала на собі Костин погляд. Довгий тужливий погляд. Згадала ялинку з єдиною гірляндою з мішури, вогонь у каміні. Ось де слід було ставити часову петлю. Вона не здогадалася… Або побоялась. Тому що був уже гіркий досвід, був день у її житті, коли Єгор повторював раз по раз: «Давай одружимося!»

Він так і не довідався правди про закільцьований день. Від думки про це Сашка відчувала майже гордощі.

«Чим я займаюся, — думала вона, пробираючись уздовж ряду. — Я, дієслово наказового способу, збираюся вперше прозвучати. Стати частиною Мови. Стати повелінням. А думаю… про мішуру».

Біля сходів на сцену її зустріли Портнов і Стерх.

— Удачі, — серйозно сказав Портнов, дивлячись поверх скелець. — Ти — найкраща.

— Усе буде добре. — Стерх подав їй руку, допомагаючи зійти сходами. — Удачі Сашко. Ще політаємо.

Перед столом вона зупинилася, не знаючи, що робити далі. Дім Дімич підвівся й поманив її пальцем. У глибині сцени стояли столи, як в аудиторії. На кожному — склянка, заповнена загостреними олівцями, стосик білого паперу й пляшка мінеральної води в оточенні склянок.

— Не треба нервувати, ми ж давно знайомі, — вдаваний фізрук підсунув Сашці стільця. — Ми ще працюватимемо на четвертому курсі. Потім на п’ятому. Потім ви вступите до аспірантури, я сподіваюся. А зараз у нас лише перевідний іспит, і ви повинні вийти за межу. Стрибнути вище голови. Як звичайно.

За Дім Дімичем проглядала тепер неймовірно складна структура, моторошнувата й потужна — страшно було уявити, що ось із цим Сашка колись хотіла танцювати рок-н-рол. Вона вимучено підняла кутики губів. Екзаменатор кивнув підбадьорливо:

— Перші два завдання проминемо швидко, чи не так?

— Так.

— Починайте.

Вона спробувала пальцем олівець і вкололася. Злизала крапельку крові. Не зупиняючись, не перевіряючи себе, вивела на аркуші ланцюжок зв’язків — по пам’яті.

— Відмінно. Тепер друге.

Сашка глибоко зітхнула.

П’ять уявних процесів починаються одномоментно, кожен періодичний, тривалість періоду кратна…

— Дякую, досить. Я знав, що для вас це нескладно… Мене цікавить третя сторінка.

Сашка облизала сухі губи.

— Води? — колишній фізрук відкрив пляшку мінералки. Хлюпнув у склянку, засичали пухирці, обліпили скляні стінки. — Випийте, будь ласка.

Сашка сьорбнула й закашлялася. Випила до дна. Екзаменатор одразу ж налив їй іще.

— Пийте, пийте… Ви, звичайно, знаєте, як виконувати «проби» з чорними фрагментами?

— Звичайно. — Сашка, сама того не бажаючи, мовила йому в тон.

— Добре.